Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.
– Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.
У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.
– Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!
– Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!
– Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.
– Вона ж його погубить!
– Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?
– Як кого? Пашку!
– Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!
– Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?
– Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.
Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.
Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.
Кандидати виступали за алфавітом.
Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.
І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.
Павло Іванович закінчив. Запанувала пауза. Всі продовжували заворожено дивитися на нього. Наш молодий герой зніяковів від паузи, що затяглася, і згадав про мамині рекомендації.
– Бажаю Вам, дорогі мої виборці, успішно пережити стихійне лихо, що зветься «вибори»!
У телестудії, а також теоретично біля екранів телевізорів, усі пробудилися від сеансу психотерапії і щиро посміялися над простим, але дуже актуальним дотепом.
Режисер телепередачі став подавати із-за скла знаки ведучому, який теж так захопився оповіддю, що забув уставити у вухо навушник зв'язку з режисером.
– Тепер слово надається Миколі Миколайовичу Разіну, – як Пилип з конопель протарабанив він механічно.
Еге ж, Разіне. Не пощастило тобі виступати після Девіда Коперфільда.
Разін закликав народ зробити правильний вибір, не піддаватися на спокусу різних самозванців, ставити на людину, яку вони знають, тобто на нього. А мета його опонента, тобто Печеніга, – не боротьба за щастя народу, а власні кар'єрис-тичні забаганки. Разін ще раз закликав народ не робити фатальної помилки, а голосувати за людину, яку вони перевірили на конкретних справах, тобто за нього.
Якби Разін зупинився на цьому, то все виглядало б більш-менш пристойно. Як для країни пострадянського простору. Але доповідач так розійшовся, що досить невправно натякнув, що Павло Іванович Печеніг – ізраїльсько-грузинський запроданець, який має темне минуле, який хоче ошукати народ і пролізти у парламент. Це – зрадник власного народу. Це – клоун. Це упир. Це збоченець. Це Содом і Гоморра. Це…
Здається, він перегнув палицю. І, здається, це відчули всі. І Разін також. Він несподівно замовк на півслові й став перелякано кліпати очима. В його голові проходила напружена розумова робота. Напевно, він відчув, що сам потрапив у пастку, яку так майстерно розставляв іншим. На його лобі виступили блискучі краплини.
Пауза ставала загрозливо довгою. Разін повернув голову до ведучого і прискіпливо поглянув на нього.
Той стрепенувся і застосував заборонений прийом, користуючись тим, що це прямий ефір:
– Микола Разін зараз лідирує в рейтингу серед кандидатів у депутати…
Цією фразою він розкрив свої карти прихильника М. Разіна.
– Постривайте! – обурився Едуард Гранін. – За моїми точними підрахунками лідирує інший кандидат.