Выбрать главу

Варфоломійовнч підійшов до виборчої кампанії науково. А оскільки в далекому провінційному містечку було обмаль літератури з політичного іміджмейкерства, він пішов традиційним шляхом: законспектував томик Леніна.

До речі, мій дорогий друже, вибачайте за мій анахронізм, але деякі методичні (не плутайте з методологічними) положения ленінської концепції щодо революційної ситуації, щодо програми-мінімум і програми-максимум, щодо важливості засобів комунікації, щодо головного завдання для молоді «вчитися, вчитися і ще раз учитися», щодо політичної проституції і багато чого іншого – є безсмертними. Інша справа, що ці речі давно були «винайдені» до нього, але… методами промоутерства, чи по-простому пропаганди й агітації, великий вождь теж володів непогано. А ораторський хист! І це при його дефектах дикції. То чому б не повчитися? Конкретно Варфоломійовича цікавило, як у межах окремо взятого округу перемогти па виборах. Звичайно, до безсмертної спадщини він поставився творчо.

«Де будемо робити «Смольний»? – замислився він над нелегким питанням, заплющивши очі. І хтось невидимий (а це був «друг» Пашки) сказав йому у відповідь: у районній бібліотеці! Варфоломійович розплющив очі: у Таньки, у цієї клізми, що соромиться імені свого батька? Ні! Однак той «хтось» наполягав: Так!

– Ні! – вже вголос сказав він.

– Та-ак… – під руку зітхнув Пашка, відкриваючи холодильник. – А що тут у нас є? «Оцень кусать хоцецца». Ага, нічого нема. Може, сходимо за лінію фронту?

– До бабів?

– Угу… Здається, вони сьогодні пиріжки пекли.

– Мені гордість ие дає… – завагався Варфоломійович. Пашка відразу ж зметикував, що зараз Варфоломійовича

можна брати голими руками: йому теж «кусать хоцецца».

– Не переживай, Варфоломійовичу! Я піду сам. А вони тебе – клянусь – самі покличуть. Причому па колінах приповзуть!

– Так уже й приповзуть… – недовірливо гмикнув той. Однак під ложечкою, напевно, і в нього смоктало. Тож він

склав зброю:

– Роби що хочеш…

Пашка заворушився і заспівав:

– Люблю тебе, бажання смак… – і облив себе туалетною водою.

Варфоломійович дивився на того спідлоба. Пашка вилетів із землянки прожогом. Старий ветеран продовжував думати над місцем для штабу. Трохи знайомий з модними працями Фрейда, він згадав, що визначний психоаналітик переконував звертати особливу увагу па описки, обмовки і збіги. Нічого в цьому світі немає випадкового. Кожна деталь – це натяк па те, що треба робити в даний момент. Але як же вклонитися тим двом кобрам?

А вклонятися й не довелося. Вони самі прийшли і вклонилися.

У двері землянки хтось постукав. На порозі стояли обидві і посміхалися на повний рот. «Ну й ну! – подумав Варфоломійович. – Пашка – просто Девід Коперфільд!»

За столом велася приємна невимушена розмова. Щоправда, вона була б не такою приємною і невимушеною, коли б не пиріжки. Тут хочеться зробити ще один ліричний відступ. Про пиріжки. Але немає часу. Тому про пиріжки іншим разом. Поки «дівчата» (вони ж «кобри») пішли на кухню за новою порцією пиріжків, тепер уже солодких, Варфоломійович шепнув нашому молодому героєві:

– Пашко, зроби так, щоб Танька сама запропонувала свою бібліотеку для «Смольного».

Пашка з повним ротом пиріжків з горохом кивнув.

– Ну як, подобаються? – повернувшись до вітальні з новою пахучею тацею, спитала нашого молодого героя Тетяна Фрідріхівна, маючи на увазі пиріжки.

– Ще й як! – відмовив той.

– А з чим найбільше?

– З Вашою посмішкою! – підморгнув молодій жінці наш молодий герой.

Правда ж, непогана відповідь? Ви, мої дорогі читачі, напевне, думаєте: фі, який ловелас цей Павло Іванович! Ат ні! Ця фраза викрадена. Точніше, позичена. Цю фразу він почув якось від маминого залицяльника, друга сім'ї, завідувача стоматологічною клінікою Ґіві Лорд-Кіпанідзе. Якби ви тільки знали, які зуби робив Гіві Лорд-Кіпанідзе! Пісня! Але це не головне. Якби ви знали, як він зуби рвав без наркозу! Правда, це стосувалося передусім восьмих верхніх, але часом і іншим перепадало. Він їх просто виймав, як морквину із землі, як… Не будемо уточнювати. Просто виймав. Супер! Таким самим супером він був за столом у них удома. Іскрометне почуття гумору його мамулі помножене на вогняний темперамент дядечка Ґіві робило просту вечерю святом душі. Часом наш молодий герой жалкував, що не записував в окремий блокнотик все, що спурхувало з вуст його безцінної мамочки і золотоносного дядечка Ґіві. Бо сам наш молодий герой, як ви вже знаєте, був природою обділений почуттям гумору і сексуальним потягом, який провокує на компліменти.

Тетяна Фрідріхівна після «пиріжків із власною посмішкою» розцвіла.

– Як жаль, що наш виборчий штаб буде розташовано не у нашій бібліотеці, а в міській! – з гіркотою в голосі зітхнув аш молодий герой.

Тетяна Фрідріхівна спершу побіліла, а потім побуряковіла. Павло Іванович розрахував заздалегідь таку реакцію, бо був у курсі лютої ненависті між двома бібліотеками. Навіть Фрідріх Варфоломійович не чекав від свого підопічного такого ходу конем.

– Ну, – зам'ялася Тетяна Фрідріхівна. – А навіщо Вам міська бібліотека?… Можна й у нас… До речі, в нас недавно кактус розцвів…

– Обожнюю кактуси! – удав безмежну радість Павло Іванович. – Дякую, дякую, ви – просто персик! – з грузинським акцентом дядечка Ґіві промовив він і зрозумів, що зробив ляп.

Варфоломійович із глибоким осудом поглянув на нього. Проте Тетяні Фрідріхівні цей комплімент сподобався. І це трохи виправдало нашого молодого героя в очах її батька.

– Тату, ти не заперечуєш? – насторожено поглянула на нього донька.

Варфоломійович скорчив гримасу невдоволення:

– Ти ж – язиката Хвеська! Всьому місту враз вибовкаєш усі воєнні таємниці!

– Клянусь, татку, я мовчатиму, як риба!

– Я сказав: ні! – строго сказав батько. – Ти – находка для шпійона! Нам потрібен підпільний штаб, а не базар.

Тут утрутилася в розмову матінка і благальним голосом сказала:

– Ну, Фрідя!

«Фрідею» дружина називала чоловіка у виняткові, можна сказати, найінтимніші хвилини життя. А оскільки ті хвилини дещо стерлися з пам'яті старого солдата, то, почувши лоскітливо-грайливе «Фрідя», він якось аж до непристойності швидко здався: