У кабінеті зупинився й простягнув мені руку. Ми були удвох. Він заговорив чистою болгарською мовою:
— Якщо все те, що мої люди вчинили з вами, безпідставне, прошу пробачити нам. Мене звуть полковник Кларк, болгарські емігранти називають мене бай Янакі.
Він продовжував тримати мою правицю.
— Якщо ж ви настільки спритний розвідник, що перехитрили нас, заплатите за це головою. Ви добре розумієте, це може статися як на турецькій, так і на будь-якій іншій території, включаючи й болгарську. Зараз ми звільняємо вас. І ще раз — прошу пробачення за прикрощі. Ви, сподіваюсь, розумієте, що без них не можна. У таких випадках ми віддячуємо значною грошовою винагородою, яку секретарка згодом передасть вам.
Він запросив мене сісти. Не на той стілець, на якому я сидів під час першого допиту в цій кімнаті, а в крісло навпроти себе. Почастував мене «кентом». Ще не розпочали розмови, а нам уже принесли каву.
— Як ви збираєтесь влаштувати своє життя?
— Найперше мені необхідно прийти до тями… після слідства.
Він засміявся:
— Не чекали такого?
— Відверто кажучи, не чекав такого прийому.
— Бо в Болгарії уявляєте собі Туреччину за творами Каравелова, Ботева і Базова, а зі сторінок «Стиршела» та інших центральних газет дістаєте найточніше уявлення про американський спосіб життя і завжди зображуєте нас п'яними од «кока-коли».
— Так, ми маємо неповне уявлення про ваше життя. Як і ви, припускаю, маєте неточне уявлення про Болгарію.
— А ви вразливий патріот.
— Не приховую, люблю свою вітчизну.
— Тоді чому ж втекли з неї?
— Бо за нинішньої влади не можу більше жити. Замість сидіти за гратами волію жити на чужині.
— І яким ви вбачаєте своє життя?
— Спробую знайти якусь роботу, щоб мати на кусень хліба, а потім шукатиму можливості закінчити вищу освіту.
— Надто егоїстичні завдання ви собі поставили.
— Що ж вдієш, кожен мусить дбати про себе.
— А чи не поїхали б ви до Америки чи Канади? Може, там влаштуєтесь краще?
Я відповів не зразу. Навіщо він питає про це? І дивиться на мене впритул, щоб вловити мою реакцію.
Втікач, який має певні завдання від Держбезпеки, наполягатиме залишитись у Туреччині, а той, хто подібних ангажементів не дістав, ладен влаштувати своє життя скрізь, де йому буде краще.
Примусове слідство закінчилось, але спостереження й перевірки тривають.
— Чи хотів би я поїхати до Америки? Так. Якщо тут мені не пощастить влаштуватися, проситиму дозволу переїхати до іншої країни. Абикуди. Звісно, волів би у Європі.
— Чи не хочете ви вступити до «Болгарської армії» у Федеративній Німеччині?
— Що це за армія?
— Невже ви не чули?
Перевірка триває.
Я добре знав, що це за армія — кілька десятків колишніх болгарських підофіцерів і поліцаїв, яких найняли сторожити якісь склади у Західній Німеччині.
— Нічого не чув про неї, — відказав.
— Це збройні сили болгарського закордонного уряду. — ; Хто командує цією армією?
— Доктор Г. М. Димитров[3].
— Він заслуговує на підтримку. Мій батько приятелював з ним, але я хотів би обійтися без погонів і влаштуватись у сфері вільних професій.
Помовчали. Я запитав:
— Чи не могли б ви порадити мені якусь роботу, однаково яку.
— Навряд чи буду вам корисний. Людей, які тікають з Болгарії, звичайно висилають у табори. Ви, мабуть, чули про це. Оскільки ж ви інтелігентна людина, майже фахівець, ми попросили турецькі власті не висилати вас у табори, а залишити в нашому розпорядженні. Ми вирішили дати вам можливість самостійно заробити на хліб. Коли виникне потреба, можете звернутися до нас.
— Чи варто відшукати якихось болгар, щоб вони допомогли мені?
— Ви легко знайдете їх у двох кафе і в корчмі бая Трифона. Генерал Ніколов залишив адресу й велів вам приїхати до нього.
— Не знаю, чи він зможе допомогти мені.
— Чи зможе? Ви ж розумієте, що його становище відрізняється від вашого.
— Це я зрозумів тільки тоді, коли ми опинились на турецькій території. У монастирі я взагалі не знав, хто він. Ігумен представив його як лікаря, і він дещо порадив мені для швидкого одужання. Аж коли ми перейшли кордон, він назвався і сказав, що англійське консульство у Стамбулі чекає на нього.
— А зараз він чекає на вас.
— Я волів би знайти роботу без його допомоги.
— Без його чи взагалі без допомоги?
— Не хочеться мені бути зобов'язаним кому б там не було за хліб, який їстиму.
3