— Це навряд чи вам удасться.
— Я втік з Болгарії, щоб звільнитися від будь-яких суспільних зобов'язань, і я буду дуже вдячний вам, коли ви вкажете мені спосіб улаштувати саме таке життя.
— Вам найбільше допоможуть ваші співвітчизники. Ви згодні, щоб ми надіслали до «Голосу Америки» ваші вірші і заклик?
— Якщо ви вважаєте, що вони мають якусь вартість, — прошу.
— Звичайно, мають. Будь ласка, підпишіть їх.
Він подзвонив і наказав секретарці принести рукопис. Це були не мої аркушики, а нові, чисто переписані, однак без жодних змін у тексті.
Підписав їх і подав йому.
— Якщо ви не заперечуєте, можемо надіслати їх і до газети болгарських емігрантів у Парижі.
— Я ж сказав — робіть, що хочете.
— Всупереч думці болгарських газет ми коректні люди — питаємо згоди автора. І останнє запитання. Як ви гадаєте, ваші керівні кола припускають, що Сполучені Штати мають у Болгарії більше друзів, ніж їх там викривають?
Іншими словами: «Наших агентів більше, ніж ви припускаєте».
Що є невиявлені, у цьому всі переконані. Саме через те одним з основних завдань «Варіанта № 1» є не створення болгарського агентурного центру в Туреччині, а виявлення звідти американських агентів і резидентів у Болгарії.
Я завагався з відповіддю. Не думав, що може поставити таке запитання.
— Мені важко відповісти вам, пане Кларк. Серед людей подейкують, що американці мають друзів у Болгарії, а що думає з цього приводу уряд і його оточення, — не знаю.
Кларк наче з досадою вислухав моє пояснення — тільки похитав головою.
Цигарки докурено, каву випито. Господар устав. Розмову закінчено. Ми попрощалися.
Аркушик з адресою генерала Ніколова зостався на столику. Кларк, мабуть, подумав, що я забув його, і гукнув мені, щоб я взяв. Я відмовився й вийшов. Секретарка повернула мені речі, вилучені під час обшуку, і подала конверт з грошима, який я недбало поклав до кишені.
Куди податися такій людині, як я? Дехто може подумати, що я шукатиму зв'язків з людьми, котрі знають про моє прибуття. Таке буває тільки в романах, а насправді це найскладніша і найвіддаленіша справа.
Речей у мене не було, я зупинявся перед вітринами. Цікаві перехожі придивлялися до пожмаканого й неголеного іноземця, який, певно, не в готелі ночував.
Увійшов у магазин тканин. Хазяїн послужливо звернувся до мене турецькою, грецькою та англійською мовами, показував різні тканини, аж поки не переконався, що я не солідний покупець.
Вийшовши, я обдивився вулицю. За двадцять кроків стояли двоє чоловіків у піджаках, м'яких капелюхах. А фізіономії — ні турецькі, ні американські. Слов'янські. Вони курили. Тільки-но один з них помітив мене, як швидко щось сказав другому. Я вдав, що нічого не помітив, і пішов далі.
Так само байдуже розглядав вітрини, засліплений яскравим сонцем. Тих двох чоловіків більше не бачив. Замість них за мною йшло двоє інших, які здалися молодшими. Однак їхні обличчя були не болгарські. Вони ішли неквапно й жваво розмовляли по-турецькому.
Я зупинився зав'язати шнурки на черевиках. Коли ця пара наздогнала мене, я запитав їх болгарською мовою:
— Вибачте, панове, чи не скажете мені, як пройти в банк?
Вони перезирнулися і вдали, що не розуміють мене. Я дістав болгарські банкноти й на мигах пояснив, що хочу їх обміняти. Тоді вони збагнули й повели. Здалеку показали банк і повернулись.
Входячи у банк, я озирнувся й крізь вікно побачив їх. Стояли на розі й наче нудьгували — не було перед ким демонструвати жваву розмову.
Для кожної контррозвідки вуличне спостереження один з наймарудніших обов'язків. Спеціалісти твердять, що найбільш нав'язливе воно в Японії й Туреччині…
Справді, наївно було б гадати, що мене полишать без «архангелів». Нічого не скажеш, бай Янакі свою справу знає.
Обміняв я свої гроші й запитав у портьє, де тут болгарське кафе або корчма. Ми розмовляли, наче глухонімі. Пройшовши п'ятдесят кроків, я загубив монету. Піднімаючи її, помітив, що один з «архангелів» розмовляв з портьє, а другий не зводив з мене погляду.
Я йшов навмання, як і кожен, хто потрапляє в незнайоме місто. Завернув у якусь вуличку, але, пройшовши з десяток кроків, повернув назад і на розі мало не зіткнувся з моїми провожатими. Удав, що не впізнав їх.
Важко сказати, як називався той заклад, в який я ввійшов, — кафе, корчма чи закусочна. В усякому разі, тут продавалося кисле молоко. За стойкою сидів огрядний хазяїн, що скидався на македонського продавця бузи[4].
За одним столом голосно сьорбали юшку три обшарпані чоловіки, може, портові вантажники. За іншим пили чай. В кутку якийсь пенсіонер слов'янської подоби читав газету.