Побачивши мене, корчмар вибалушився на незнайомого клієнта й запитав болгарською мовою:
— Ваша милість, чи ви болгарин?
— Так, наша милість — злиденний болгарин.
— Ласкаво прошу. А як — пароплавом чи поїздом?
— Краще не питайте, бо мені важко згадати, як саме.
— Даруйте, чи зволите що-небудь?
Навіть коли тобі відібрало апетит, після такого гостинного прийому й доброї давньої говірки залюбки сядеш до столу.
Корчмар приніс мені юшку, про яку важко було з певністю сказати — бараняча вона чи теляча. Власник закладу сів біля мене й розговорився. Він виявився послужливою людиною. Я попросив його допомогти мені знайти роботу. Яку завгодно, найпростішу. Спочатку мати кусень хліба, а потім уже перебирати. Він був зворушений моїм становищем і дав адресу одного городника десь на горі над Золотим Рогом
ПЕРШИЙ КАПІТАЛ
Надвечір я прийшов до городника. Це був кремезний дядько з вусами, як у колишнього сільського багатія. Засукавши холоші й рукава сорочки, він висаджував перець.
— Роботи? — майже прогарчав він. — Мені більше не потрібні батраки.
Довелося й тут грати роль сіромахи, готового на все.
У цей момент до нас підійшла жінка. Звичайна сільська тітка. По-нашому склавши руки під фартухом, вона з явною цікавістю стежила за нами.
— Та візьми його, Спиро, чи не бачиш, занепав чоловік.
— Ці емігранти — перекотиполе, — бурчав бай Спиро. — Сидять коло мене, поки не вилюдніють. Йде літо, мені потрібні постійні робітники. А як на Трифона[5] посваримось, прожену під три чорти.
Мій догідливий вигляд змилостивив його, і я лишився.
Доглядав його коней, орав, саджав дещо, поливав овочі. Здогадувався з одного погляду чи жесту бая Спиро, що маю робити. На третій день він узяв мене з собою до міста. Відтоді ми регулярно возили на базар городину.
Я спав при конях, у кутку на соломі. Харчувався також там, хоча мене й запрошували до трапези. Я хотів показати, що не маю претензій і вони можуть цілком довіряти мені.
Наприкінці другого тижня бай Спиро захворів. А напередодні ми навантажили машину огірками, картоплею й петрушкою. Нікому було вивезти товар. Тітка Спировиця бідкалася на подвір'ї.
— Якщо дозволиш, хазяйко, я сам упораюсь.
— Ох, не знаю… зажди, спитаю в Спиро.
Що й як вона його питала, не знаю, але чув суперечку. Вона вийшла й з докором сказала:
— Давай вези. Але, слухай, не викинь якогось коника.
— Які там коники!
— Знаю я вас! Ви, емігранти, всі однакові… І, дивись, не продешеви, бо інакше…
Я повернувся в обід. Жінка бая Спиро вийшла до воріт. Оддав їй ліри. їх вийшло більше, ніж вона сподівалась. Дивилася на них, дивилась на мене й бурмотіла:
— Я зразу, як тільки побачила тебе, зрозуміла, що ти чесний… Шахраїв видно… — і швиденько подалася до чоловіка.
Невдовзі вона сказала, що були викликали лікаря, їхнього знайомого, але той не прийшов. Певно, й він загордився, а наче ж приятель. Якби було кому його привезти — так нікому ж! Можуть послати дочку, але лячно пускати дівчину одну в місто.
— Якщо дозволиш, хазяйко, я привезу його.
— Ну, як можеш… Хай Цена їде з тобою, вона покаже, де живе лікар.
У бая Спиро був «мерседес» перших повоєнних років, але добре збережений, як у дбайливого господаря. А Цена щойно закінчила якийсь інститут. Чорноока болгарка, струнка, як і її мати, з батьківським високим і широким чолом, трохи кирпатим носом.
Я помітив, що вона з перших днів придивлялася до мене з великою цікавістю, і я міг би поставитись до неї так, що вона добром би згадувала мене, але сказав собі, що тут я батрак, і не з тих, яких описували Влайков і Єлін Пелін. Вона ж накликала лихо на свою голову.
— Ти і в Болгарії був такий же серйозний, Анастасе?
— Такий.
— Ну, а як тебе там називали дівчата?
— Як і всі інші — Анастасом.
— Гей, нема чого скромничати. Мама казали, що Анастаса кличуть Наско.
— Так, дехто звав мене Наско.
— Дехто? Хтозна, скількох дівчат ти окрутив. Ще з першого дня я помітила, якими очима ти дивишся на дівчат.
Я мовчав, а вона допитувалася:
— Ну, скажи, скількох із розуму звів?
Багато чи мало, думав я, то моя справа, а от Цени серед них не буде.
— Дівчино, не чіпляйся, бо хазяйці скажу!
— Ха, мама — хазяйка! Вона ніколи не тримається як господиня.
— А батько?
— Татко суворий, але тільки з тими, хто ледарює. І не любить, коли його називають «хазяїн». Воліє, щоб болгари звали його «бай Спиро».