Може, через те, що стояв на правому фланзі, а може, тому, що мав виразні сліди участі в боях, цей чоловік справив на мене найсильніше враження. Він оглянув мене досить критичним поглядом, так, наче зважив на своїй долоні. Певно, він чув про мене добрі слова, а його очі заперечували ті позитивні оцінки: «Чи не буде цей недавній офіцерик їжаком, що його ми кладемо за пазуху?»
Я запам'ятав імена, чи, точніше, — псевдоніми усіх шістьох. Правофлангового звали Алекс, але для мене він залишився Безруким. Потім я дізнався, що так його звали всі, крім полковника Кларка. Мій знайомий із перебитим носом був Кирпатим. Інші вдивлялись у мою фізіономію. В їхніх поглядах прозирали цікавість і недовір'я: «Чи не зустрічали десь цього хлопця?»
Я тримався недбало й безтурботно, наче кішка, коли вона чатує на горобця й хоче обдурити його своїм сонним виглядом. Але переді мною стояли не горобці, а яструби, що вмить розтерзають будь-яку кішку, тільки-но збагнувши, що перед ними кішка.
Після офіційного знайомства ми пообідали, а тоді Безрукий запитав в Кемпбела:
— Ви дозволите поговорити з нашим новим співвітчизником?
— Звичайно, — великодушно погодився Кемпбел.
Ми пішли до клубу. Безрукий кивнув одному, той ще комусь, і ми лишилися удвох. Безрукий мовчав, здавалося, він обмірковував, як розпочати розмову.
— Ти був… кажуть, ти був офіцером.
Він мовби не запитував, а констатував певний факт, отже, мені нічого було відповісти, я тільки кивнув. Дивився на нього очікувально і, здається, трохи улесливо:
«З усього видно, що ви бойова людина, яка пройшла вогонь і воду. Але я теж добре натренований і не менш спритний».
— Та-а-к… — протягнув мій співрозмовник чи, може, слідчий. — Які новини в Болгарії?
Він цікавився останніми законами, ухвалами і постановами уряду. Розповів йому те, що прочитав у газетах.
— Інше, інше мені розкажи. Чи можна чекати розколу серед комуністів?
Слухаючи мої пояснення, він кивав головою, неначе все це вже чув і задоволений моїми підтвердженнями.
Мені здавалося, що цією розмовою Безрукий хотів скласти якнайшвидше безпосереднє враження про мене й подолати якісь свої сумніви. Хоча я й не бачив жодних ознак довір'я в його холодному проникливому погляді, все-таки вловив якесь заспокоєння.
— Ти вже чув, що я старший групи. Кажу тобі «ти», бо все одно за день-два усі так звертатимуться до тебе. Мушу сказати, що я суворо караю за кожну провину. Ти не можеш ступити ані кроку, ні зустрітися з кимось, ні поговорити без мого відома. Порядок і дисципліна!
Після пообіднього відпочинку Кемпбел запитав мене, як я стріляю з автомата й пістолета, чи розуміюся на радіосправі. Розпитував мене як добрий знавець усього того, чого навчають людей у таких центрах.
Коли розмова закінчилась, господар вивів мене не через головний вхід до кабінету, а через кімнату секретарки. Коли двері відчинились, вона підвелася — білолиця красуня з фарбованим волоссям, з милими й привітними рисами. Мені здалося, що вона зробила легкий кніксен, і не своєму начальнику, а гостеві. Очевидно, знала, хто приїхав. Вона розквітла такою люб'язною посмішкою, що я не стримався й відповів їй не менш привітно. Я спробував зобразити задерикувате парубоцьке захоплення: «Браво, лялечко! Хто цілує твої вуста?»
— Познайомтесь з міс Дейвіс, — сказав Кемпбел, і я поквапився скористатися його пропозицією.
Завагався, чи не поцілувати їй руку, але сказав собі: «Гальмуй, Hace, бо дістанеш по носі!» І побажав сам собі, щоб мені випала можливість поцілувати їй не тільки руку…
Побажав чи повірив, що рано або пізно це станеться! Бо, хоч як би це не звучало самовпевнено, своєму передчуттю я завжди довіряю. Хай дарують мені теоретики, але розвідник, який не довіряє своїй інтуїції, не вартий ламаної копійки.
На все життя я запам'ятав слова Кларка після завершення «слідства», запам'ятав не тільки тому, що вони мене потішили:
— Ви надто молодий, щоб бути досвідченим, але ви напевно маєте хист до розвідки, і це одна з причин, яка спонукала мене так довго й всебічно вивчати вас. Я помітив це в багатьох дрібницях, про які ви навряд чи думаєте, що вони належать до ваших достоїнств. Очевидно, це помітив і генерал Ніколов. Певно, не тільки через бажання віддячити він так наполегливо шукає вас.
— За моєї відсутності, — сказав Кемпбел, — коли щось необхідно вирішити, звертайтесь до міс Дейвіс. Можете бути спокійним, про всі спішні справи вона мене повідомить.