Я встав і легко вклонився. Вона зупинила мене рукою:
— Прошу вас, не поводьтесь зі мною як з начальством.
— Вибачте, міс, але ввічливість призначена не тільки для начальства.
— З цим я згодна. Не розчула вашого імені.
— Огнян.
— Ог… Ог… — затнулась вона і проказала: — Гей, чи це не партизанське ймення?
— Полковника Кларка важко звинуватити в симпатіях до болгарських партизанів.
— Це він дав ім'я?
— Так, і, здається, вдало. Справді, його аргумент виправданий — не завадить, щоб деякі імена наші нагадували імена тих, хто боровся з гітлерівцями.
— І що воно означає?
— У нас багато людей має це ім'я. Певно, воно походить від вогню… або чогось подібного.
— Ого, чи не натяк це на ваш темперамент? Звучить самовпевнено… Нудьгуєте?
— Відпочиваю. І, може, трошки сумую.
— Чому?
— Бо ще не звик до нової обстановки.
— Не варто думати про це. Незчуєтеся, як звикнете. Чи не хочете, щоб я розвіяла вашу тугу?
— Був би вдячний вам.
— Якщо ви не рано лягаєте, ходімо зі мною. Втім, заждіть.
Вона обернулась до вікна на другому поверсі, звідки долинав гомін, і гукнула:
— Полковнику Кларк! Містере Кларк!
Кларк визирнув, і Дейвіс запитала:
— Чи можу я погуляти з паном?
— Звичайно, аби тільки він захотів.
І зразу зник. Дейвіс приклала палець до вуст і змовницьки підморгнула. Вона нагадувала мені шибайголову, який хоче обдурити своїх батьків.
— Почекайте.
Напевно, ця жінка була такою ж Дейвіс, як я — Огняном. Цього я був певен, однак ще не збагнув, американка вона чи болгарка. Не виключено, що те й те водночас. Вона добре говорила болгарською мовою, хоча й з акцентом. Але це могло бути викликане тривалим життям серед іноземців.
За кілька хвилин двомісний спортивний «опель» загальмував коло мене. Я сів поруч з Дейвіс. Вона різко рушила. Я одразу помітив, що зовнішні ворота відчинені.
Перед тим, як завернути на широкий бульвар, мій люб'язний шофер запитав:
— Тепер куди?
— Я не знаю міста, й мені складно обрати маршрут.
— Все-таки, що ви хотіли б подивитися?
— Тільки вас.
— О! Гаразд, дивіться, як я веду машину.
Дейвіс повернула праворуч, і ми рушили до площі Істікляль. На першому великому перехресті поліцай усміхнувся їй і козирнув. На вільних ділянках вона різко газувала. Вловити примхливий принцип такого водіння — навички чи навмисної демонстрації — було неважко. Вловивши його, я сидів мов пришитий і від поштовхів машини не подавався ні вперед, ні назад.
— Ви водите машину? — запитала вона.
— Так. Це була моя професія.
— Навіщо скромничаєте? Для вас то було тимчасовою необхідністю.
Ти бач, знає всі подробиці мого життя.
— Заробляв собі на хліб.
— Але з примусу. У вас інший фах — офіцер-інженер, хоча ще без диплома.
Говорила вона хвалькувато: «У цьому замку не тільки Кларк, а, як бачите, і я знаю подробиці вашого життя, отже, не думайте, що я — остання спиця в колесі».
— Та… вчився на інженера, — промимрив я.
Ми поминули міст Ататюрка і виїхали на бульвар Ататюрка. Як я помітив, ми не звертали з нього, поки перед нами не виблиснуло море.
— Мармара, — сказала Дейвіс. — Тобто Мармурове.
Вона поставила машину, вийшла на набережну й сіла просто на камені, немов портовий хлопчак. І поглядом запросила мене сісти поруч.
Взагалі ця дівчина аж ніяк не відповідала моєму дотеперішньому уявленню про американців. У ній було щось пустотливе й зухвале, якась хлоп'яча самовпевненість. Такі люди мені подобаються. З ними завжди цікаво, вони тримають тебе в напруженні, ти боїшся показати себе дурнем; а коли це тобі вдається, ти задоволений із себе.
Я вийняв сигарети. Забарився, і, поки встиг її почастувати, вона вже піднесла мені свою запальничку.
Було тихо й спокійно. Мовчали. Дивились на море. За нами, поза деревами й квітами, неугавно гуркотіли автомобілі. На набережній перегукувались рибалки. Перед очима не було ані берега, ані берегових вогнів, лише вогники кораблів. Очевидно, ми були не на Босфорі, а на південному березі.
— Вибачте, мені заборонено розпитувати вас, але кажуть, що ви закінчили військове училище?
— Так. Два роки після того був лейтенантом.
— А ще ким були?
— Студентом, шофером.
— У групу містера Кларка звичайно йдуть люди колишнього режиму. А ви за цього режиму мали добрі перспективи на майбутнє, то чому…
— Чому я втік?
— Так, це видається трохи…
— Непояснимо. Це може здасться нескромним, але, оскільки ви цікавитесь, відповім. Я втік саме через те, що маю сили для доброго майбуття, а за комуністичного режиму нічого не міг досягнути.