Кларк сидів у кріслі. На столику перед ним стояли наші гумові постоли — «гуменяки». Я подумав, що вони, мабуть, мають подвійні підметки абощо для доставки секретних матеріалів.
— Сідайте, — запросив американець і підштовхнув до мене сигарети. — Ви бачили отого, що повернувся, довговидого? Ми звемо його Теню, займався в себе землеробством, потім завідував магазином. Мав неприємності й утік з Болгарії. Нещодавно забажав працювати в нас. Ми прийняли його. Перевірка не викликала в нас особливого довір'я, але ми все-таки вирішили закинути його в Болгарію. Звеліли усю відстань від кордону до Ямбола пройти пішки. Без документів він і не міг просуватися легально. В Ямболі мусив залагодити деякі справи. Ми дали йому оці постоли й суворо наказали ходити тільки в них, ніколи їх не скидати. За їх зносом наші експерти встановили, що він не пройшов і десятої частини потрібної відстані. Що це означає? Що засів у якомусь прикордонному селі й не виконав жодного з доручених завдань. А він твердить, що був у Ямболі і зробив усе, що йому наказували. Тоді виходить, що він користувався якимось транспортом. Поїздом чи автобусом — виключено, бо в нього не було документів, а в тих краях його знає немало людей. Крім того, міліція часто влаштовує перевірки й вимагає папери. Отже, він подорожував міліцейською машиною. Таким чином, він у кожному разі винен перед нами, а ми не лишаємо без наслідків подібні провини. Закінчимо розслідування і, коли встановимо, що його завербували, засудимо до розстрілу; якщо з'ясуємо, що в нього нема зв'язків із режимом у Болгарії, відправимо до Австралії чи Канади.
Кларк подивився на мене, чекаючи відповіді. Я покрутив головою, незручно було довго мовчати.
— Якщо він справді не виконав вашого наказу, то заслуговує на покарання. Але слід було б його провину довести беззаперечно, оскільки в протилежному випадку це викличе смуту серед інших.
— Скажу вам, пане Огняне, що ми зовсім не такі брутальні, як нас змальовують карикатури в східних газетах, з яких ви, наприклад, дістали перше уявлення про нас.
Даруйте, що я викликаю неприємні спогади, але ви, певно, помітили, що результати таких розслідувань грунтуються на застосуванні сучасної техніки. Навіть коли він тільки приховав щось, для нас це небезпечно, бо як не сьогодні, то іншого разу вчинить щось гірше — наприклад, віддасться владі. А коли вже віддався? Чи можете ви мене переконати, що він цього не зробив?
— Я не розумію, пане Кларк, навіщо ви мене переконуєте в речах, у яких я давно переконаний: завдання не виконано. Треба тільки точно встановити, що він зробив.
Я збагнув усю гру. Не така вже вона складна для розгадування, та й сам американець цієї миті навряд чи перевіряв мене. Ясно, що колишній завмаг не виконав якихось завдань, і нічого дивного, як наші його завербували. Тут його не могли більше тримати, це ясно. Але треба, щоб і цей донедавній офіцер, який ще не закривавився, — зрозумів, що на «Американському курорті» усе робиться залізною рукою відповідно до своїх власних законів.
З цієї вілли ведуть лише два шляхи — або до Болгарії із завданнями центру, або звільнення і висилка на край світу, де чекають смерті. Малоймовірно щоб такий невдаха зміг повернутися з іншої півкулі, та й не становить він для болгарської розвідки ніякого інтересу, щоб визволяти його звідти.
Обидва ці шляхи не для мене. У моєму майбутньому вимальовувався третій шлях; і даремно пан полковник запросив мене для того, щоб відкрити очі на те, чого я можу сподіватися, коли вчиню так, як отой з мишачою фізіономією.
— Навіщо я все це кажу вам? — запитав Кларк. — Звісно, не для того, щоб залякувати. Як мені здається, ви смілива людина і такі речі на вас не впливають. Але ви новий у нашому середовищі й наче сентиментальний, як усякий поет. Припускаю, що наші заходи щодо вашого співвітчизника здадуться вам крутими. Прошу вас зрозуміти, що вони цілком виправдані й, оскільки Алекса немає зараз, розкажіть своїм приятелям про нашу ухвалу, а тоді я теж поговорю з ними.
Я переказав його слова. Не переконував у правильності рішення й не дорікав за суворість. Просто точно цитував оте, що почув.
Ніхто не зронив і слова. Навіть Кирпатий, цей експансивний чолов'яга, мовчав, але од напруження не тільки червонів, а й бліднув.
По обіді повернувся Безрукий з кількома болгарами з якогось табору. Я їх не знав, та и навряд чи хто з них знав мене. Та я взагалі не боявся знайомих. Ніколи в очах людей я не був палким прихильником нової влади в Болгарії. Усі навколо знали, що мене звільняли, виключали й арештовували, а батька мого інтернували через його зв'язки з опозицією.