Я, звісно, не гукав, але йому потрібен був привід, щоб увійти.
— Погано, отче. Може, й гукав. Мене так потовкли, що не можу отямитися. Нічого страшного, але все тіло болить. До завтрашнього дня мені полегшає, і тоді…
— Не поспішайте. Одужуйте, а вже тоді вирішуйте, як вам заманеться.
— А що мені вирішувати, і так усе ясно.
— Юначе, ви надто збуджені, щоб зараз розумно щось вирішувати. Хоч ви й согрішили, але влада часто виявляла поблажливість до молодих людей.
— Ох, отче, поблажливість, та не до всіх. Я шість місяців просидів у софійській в'язниці тільки за те, що дав ляпаса одному сільському діячеві, який забув, звідки вийшов. Цього разу зчепився з якимось лейтенантом, бо не терплю їхнє офіцерство. Як тільки мене спіймають, зразу посадять. А з мене досить, інакше збожеволію!
І розповів йому про свої поневіряння.
Закінчив військове училище 1945 року. Слава богові, після Дев'ятого вересня мене не виключили. Присвоїли звання лейтенанта, чи в ті часи підпоручика, й направили в Єлхово. Там служив близько двох років, і мене звільнили, бо якось на зборах я посперечався із заступником командира по політичній роботі. Хотів створити серед солдатів земсівський[1] осередок, а той не дозволив, назвав мене небезпечним елементом. Я в боргу не лишився.
Вступив до університету на електроінженерний факультет. З четвертого курсу мене вигнали за виступ на передвиборних зборах. Повернувся до села й став шофером. Потім — тюрма. Мій батько має середню освіту, але йому не дають роботи через те, що він очолював опозиційну групу.
— Та-ак, — протягнув ігумен. — Цієї ночі краще було б ні про що не говорити. Відпочиньте два-три дні, а тоді вирішуйте, що вам на краще.
— Дякую за доброту, отче. Тільки до завтрашнього вечора, більше я не набридатиму вам.
— Чому ж тільки до завтрашнього вечора? Ви потребуєте допомоги, а божа воля велить нам опікуватися такими. Поки ви під цим дахом, будьте спокійні, а коли вийдете — робіть, як вам сумління скаже.
Я залишився наодинці, але мене весь час не полишало відчуття, що я не сам. Мені здавалося, що я вловлюю чиєсь дихання під дверима.
Прокинувся на світанку. Увійшов той, з кучерявою бородою.
— А, вам уже краще!
— Так, отче. Чи не можна вийти в туалет?
— Ходіть зі мною.
Мені необхідно було обдивитися цей найскромніший закуток у божому храмі…
Потім добре умився холодною водою з глиняного глека й повернувся до келії. Мені вже принесли хліб і бринзу. Раціон христових слуг, здається, незавидний…
Чернець дивився на мене, наче батько, який радіє одужанню свого сина, і говорив:
— Видно, вам здорово перепало. В мене були родичі біля військового училища, я часто ходив до них і там зустрічався з кадетами і юнкерами. Хтозна, може, і вас десь бачив. Я навіть знав деяких офіцерів.
Він назвав одного майора. Я підвів голову й сказав, що він був моїм батальйонним командиром. Той назвав двох капітанів. Я пояснив, що це мої викладачі.
— Ти диви, може вийти, що й ми знайомі.
— Нічого дивного, — відказав я.
— А в тюрмі важко було?
— Для багатьох так, але я відбувся легко, бо дістав невеликий строк і працював на городі й у столярні.
— Родич одних моїх знайомих у тюрмі. Його звуть, здається, Валентин Александров.
— Полковник Александров. Я бачив його, тільки він у сьомому відділенні з особливим режимом.
— А ще родич друзів мого брата також сидить. Єзекієв звуть його.
— Так, мені здається, він був підполковником.
— Доля, — зітхнув чернець і вийшов, переповнений співчуттям до людських страждань.
Так, надто ти прозорий, любий. Сумніваюсь, щоб ти знав стількох військових. Певно, ігумен наказав тобі провести це маленьке розслідування. Або хтось інший, але обов'язково офіцер чи зв'язаний з офіцерами.
Про всяк випадок я сказав собі: «Стоп, Hace! Не забувай своє перше правило: не захоплюйся думкою, що ти найрозумніший!»
Хоча все цього дня свідчило, що й не найдурніший.
За обідом бородань знову розпитував мене про те-се, життя на селі, моїх батьків, старшого лейтенанта з пивниці. Казав, що приходили з міліції, мене шукали. Був і завгосп нашого кооперативу, плакався, що нема кому відігнати в село машину з буковими дошками.
Їм відповіли, що в монастирі не можуть переховуватись люди, переслідувані владою.
Увечері прийшов ігумен. Заспокоював мене, казав, що все минеться і нема чого спопеляти душу, а треба піти в міліцію і прийняти заслужене покарання з думкою, що власті виявляють поблажливість до витівок молодих людей.