Ми не боялися переслідування чи прочісування району військовими частинами. Боялися, щоб на нас не наскочив якийсь випадковий селянин. На такий випадок у нас був план. І ось тобі, така халепа спіткала нас.
Кожен із нас чергував по дві години. Інші двоє у цей час спали. Близько полудня чергував Кирпатий. Нас розбудив його тихий посвист. На схилі пагорба помітили кіз; Середнього віку пастух ліниво простував за ними й знічев'я стукав гирлигою по каменях. Кирпатий прицілився в нього з автомата. Я одразу відсунувся назад і спрямував пістолет у потилицю Кирпатому. Краще хай загине колишній підофіцер.
Коли б мав можливість, одлупцював би цього козопаса.
— Ти… що? — засичав Безрукий. — Осліп? Куди цілишся?
Я збагнув, чому він вжахнувся, й промимрив:
— Нічого… Це спросоння.
Неначе й справді ще не прокинувся. У таких випадках я мушу бути біля чергового, щоб помітити, коли він вирішить стріляти, і натиснути спусковий гачок своєї зброї раніше за нього.
Стріляти не довелось. Козопас пішов розвіювати свою нудьгу вниз по схилу. Не випало й віддубасити його…
Крадькома глянув на Безрукого. Не помітив нічого тривожного в його поведінці. Це на краще, бо інакше невідомо, чим усе могло б скінчитися.
Їсти мені не хотілось, і я жував через силу, Наче неврастенік, я подумки повторював: «Не кожен, хто вбиває, убивця! Не кожен, хто вбиває, убивця!» Так нав'язливо крутилася в голові ця думка, я так її «чув», що навіть озирнувся: чи не почув її хто інший! Уночі пішли далі. Зупинились біля виру на Попівській річці. Запхали у мій рюкзак речі Безрукого, засунули туди ще дві каменюки й кинули у воду. Кирпатий з ранцем і автоматом подався на Єлхове. Ніхто не міг примусити його позбутися цього спорядження.
На світанку ми дістались у Ямбол. Перед містом розділилися. Безрукий збирався відшукати когось із своїх знайомих по спільній службі в поліції. А я пішов на вокзал. Перехожий, як і всі інші. Тільки, звісно, з фальшивими документами.
Сидів у купе біля вікна й дивився на переорану стерню. Чи то від ораної землі, чи від чогось іншого, але перед очима грали кольорові кола, і в них миготіли Кирпатий, що прицілився у козопаса, перелякане обличчя Безрукого, тонка усмішка Кларка, ота жахлива ніч на баркасі…
Аж тепер відчув утому, але заснути не вдалось. Якась балакуча селянка їхала до Софії побачити свого першого внука і все говорила про сина, яким він був у дитинстві. Ще тоді ясно було, що стане великою людиною і ось справдилося — зараз він начальник складів, куди з усієї країни звозять побиті грубки, плуги і всяке інше іржаве залізяччя для переплавки на заводах.
Крізь примружені повіки я дивився на двері купе. Не помітив, щоб хтось за мною стежив. У міністерстві не знають про моє прибуття. Але хіба виключено, що я чимось не дав приводу якомусь оперативному працівникові чи співробітнику Державної безпеки засумніватись у моїй благонадійності?
І хоч така ситуація дуже неприємна, вона не страшна. Страшне інше: щоб, бува, мене не вистежили ті, хто знає про перехід трьох агентів з розвідувального центру. Один із них їхатиме до Софії цим чи наступним поїздом. Хіба складно надіслати таке повідомлення до Болгарії. Саме цього я й не знав, нізвідки про це довідатись. Я все ще був новою людиною в тому центрі, та навряд щоб і старі, як Безрукий, знали про все, що там діється.
Може, й не від Ямбола, але в Софії хтось із людей Кларка причепиться до мене. А подзвонити в окружне управління Державної безпеки, щоб мене відправили до Софії машиною… Мені було категорично сказано, що лише певна кількість осіб, менша, ніж пальців на одній руці, знає про «Варіант № 1», і його виконавця.
Вирішив інакше. Зійшов у Пловдиві.
ПІД АРЕШТОМ
Я пішов у магазин одягу і купив осінній костюм, краватку й капелюх. Переодягнувся в магазині, а свій старий одяг залишив висіти на гачку в примірочній кабіні. Цим припустився помилки. Навіть не гадав, чим це може скінчитися.
Вийшов з магазину, ніяких справ у місті не мав, до відходу поїзда ще далеко, то я пішов гуляти. Наче дитина в новому вбранні, затримувався перед вітринами, в яких були дзеркала. Увійшов у взуттєвий магазин. Розглядав моделі й вибирав фасон. Мушу сказати, що після Стамбула це було нелегко… Довкола товпилися покупці, але за хвилину-дві стало тихо, і я озирнувся.
В лице мені дивилися два пістолети. Я остовпів. Це було неймовірно.
— Ви арештовані!
Обличчя двох юнаків були напружені, як перед пострілом. Касирка і продавщиця зіщулились, одна затулила рота руками. Біля дверей з пістолетом у руці стояв третій. Видно, покупців швидко спровадили.