Я пояснив, що один у Казанлику, а другий — в Єлховому, але точного їх місцезнаходження я не знаю. Це відомо тільки Кларкові.
Сказавши щось, полковник замовк і допитливо дивився на мене. Я вловив у його погляді подив.
— Коли вони повертатимуться? — запитав він.
— Нам наказано повертатися кожному самостійно після виконання завдання.
І ці слова він зустрів з подивом.
— Ви вважаєте, що їх не слід брати, я правильно вас зрозумів?
Він прекрасно зрозумів мої слова, тільки я не міг збагнути, чому він сумнівається.
— Якщо ви візьмете їх обох, моє перебування на свободі викличе сумніви й призведе до провалу.
— Але ж ти вже «закривавлений»!
— Ви добре знаєте, що такі-от «убивства» завжди викликають сумніви.
Полковник помовчав, а тоді з ледь помітною посмішкою сказав:
— Інтересно виходить, генерала випустили, тут зараз два найвідоміші диверсанти, які вчинили десятки вбивств, то і їх випустимо?.. Як ви собі це уявляєте?
Справді, нічого гарного в цьому я не бачив, але ж і не було тут жодної трагедії.
— Вважаю, — заявив я твердо, — що згодом знайду спосіб сповістити, коли вони підуть без мене, і тоді вам буде найзручніше взяти їх.
— Це звучить як голослівне втішання.
— А ваші слова звучать як безпідставне недовір'я!
Мене, здається, знову дідько смикнув за язика, і я припустився помилки. Такі слова явно свідчать про упертість і свавільство. Спробував виправити погане враження:
— Невже все, що я розповів вам про роботу американського центру й про те, як зможу використати його, звучить голослівним утішанням?
— Не гарячкуйте, юначе.
Цей зверхній тон ще більше розпалив мене, відверто кажучи, розлютив, але я вже сказав собі: «Гальмуй, Насе!»
— Як же не гарячкувати, коли бачу, що ви недооцінюєте операцію, яка може мати виняткове значення не для нас трьох, а для Болгарії! Мене заслано сюди, щоб перевірити, чи я повернусь до Стамбула, з якими результатами повернусь, повернуться ті двоє чи передам їх міліції. Досі я нічим не давав приводу для сумнівів. Навіть примусив Кларка довго умовляти мене перейти на роботу до нього. Крім того, там зібралися декласовані типи, люди без освіти й культури. Я серед них єдиний у своєму роді, перспективи мого «зростання» по щаблях їхньої драбини сприятливі. Чому ж не скористатися такою можливістю? І ще, мало не забув вам сказати. Я зблизився з секретаркою Кларка і через неї можу знати майже всі таємниці центру.
Полковник скоса зиркнув на мене й скептично зауважив:
— Цікаво, чому саме такі речі ви забуваєте розповісти вчасно? Ну, і як далеко ви зайшли з нею?
Пойняв мене сміх — ще ж не старий, а вже віддавна попрощався з молодечим сприйняттям подій. Відповів мало не брутально, а Насо одвернувся, щоб не приснути.
— А ви як гадаєте, чи зміг би я за допомогою дівчини дістатися до певних речей, коли б з нею самою я дійшов би тільки до середини?
— Дивіться, це пахне нездоровою мораллю.
— Припускаю, що й ви на моєму місці також би хибували на нездорову мораль.
Полковник пильно подивився на мене й нічого не відповів. Я подумав, що він гнівається.
— Я все доповім, а ви залишайтеся тут і нікуди не виходьте. Нікому не відчиняйте. В наших людей є ключі.
Це було по обіді. Я лишився сам. Походив, немов чекаючи на когось і на довгу подорож.
Скромні, пісні речі. Холостяцька обстановка. Сіро, як у провінціальному готелі. Книжкова шафа. У ній — припорошені, давно не читані книжки.
Усе є, але нічия душа не вдихнула життя в це житло.
Запалив сигарету, потім ще одну. Узяв книжку, але відкинув. Піднялася хмарка пилу. Спробував учитатися в іншу, але і її покинув. Усі починалися нудно. Я відчував, що закипаю, але не міг збагнути: чи проти себе, чи проти полковника.
Вхідні двері відчинились. Я стояв біля вікна у холі й у чотири стрибки опинився в передпокої.
Увійшла дівчина. Пристойно вбране, скромне дівча. На мене навіть не глянула. Стримано привіталася, пройшла повз мене, неначе не я, а вона господиня цього дому. З господарської сумки вийняла дві миски з їжею, кусень хліба, маленьку диню й кульок з грушами.
— Ваша вечеря, — сказала дівчина й пішла до дверей.
— Чи не можете ви… — замовк.
Я не знав, що в неї запитати. Відчував, що мені буде тяжко на самоті саме тут, у Софії, після того, що я пережив у Стамбулі. Хотілося поговорити з кимось — з ким-будь про абищо. Просто поговорити, бо від цієї кількамісячної самоти я збожеволію.
Дівчина зупинилася і допитливо подивилася на мене.
— Чи не могли б ви купити мені сигарет?