А я торочив своє — хай мене увечері випустять, а я легко знайду, де перебути.
Він заявив, що зараз не випустять. Навколо патрулі, мене одразу спіймають, постраждає монастир, а вони не хочуть ні переховувати таких, як я, ані передавати в руки світського суду.
Виявилось, що в ігумена також були знайомі офіцери з військового училища. Одного з них він поважав за те, що не побоявся сперечатися із заступником командира по політичній роботі.
Згодом він привів до мене кремезного монаха. Судячи з постави, це було вище начальство, але його риси не збігалися з одержаним раніше портретом владики. Коли він пройшов у келію, його хода виявилась надто вже чіткою.
Перші його слова збільшили цей сумнів — вони були ясні, уривчасті. І, головне, мовлені якось притишено, неначе монах цей боявся, аби не виказувати звички говорити голосно, щоб його не почули в сусідній келії. Отже — невідоме начальство…
Ігумен сказав, що отець Никодим закінчив медінститут, щойно повернувся з Софії, де був у справах. Якщо я потребую медичної допомоги, він до моїх послуг. Я подякував. Мені вже краще. Знову запевнив його, що не хочу більше завдавати їм клопоту.
Мова зайшла про знайомих ігумена з військового училища, про мої поневіряння.
Отець Никодим мовчав. Зрештою проказав, що і в нього є знайомий, який сидить у тюрмі. Його знайомий був у тому ж сьомому відділенні, і я не зустрічався з ним.
Вони вийшли. Мені принесли вечерю. Потім я вийшов у туалет. Світла не вмикав. Якщо це помітять і запитають, чого це я сиджу в темряві, легко виправдатись — не знайшов вимикача.
Віконце — заґратоване буковими планками — дивилося в ліс. Я запалив сірник і тримав його перед своїм обличчям доти, аж поки не обпік пальці.
Знадвору скрикнув наляканий птах.
Я кинув записку, яку перед тим написав у келії, не вдаючись до шифру:
«Здається, натрапив на велику рибу. Може, і помиляюсь, але мені здається — великою. Отець Никодим, коли це його справжнє ім'я. Ясно одне: постава — військова, голос — командирський, друзі — вигнані з військового училища офіцери, деякі в тюрмі.
Друже, грою не передбачалася така жорстока бійка. Усе виглядало б природно і без твоїх звірячих ударів. А співачка нічого собі, і, коли я десь не віддам богові душу, я знайду її, щоб заплатити за біль і муку. Заздрощі не дозволяють просити тебе поцілувати їй принаймні руку».
Я чув кожен рух по дошках коридора. Непомітно наблизитись до мене ніхто не міг. За мною, напевно, стежили, але вже трохи здалеку, не стоячи попід дверима.
Загорнувши у записку грудочку вапна, я кинув її у вікно й знову почув писк наляканого птаха. Цього мені досить. «Птах» посміється з моїх ліричних відступів і завагається, чи віддавати записку полковникові.
Але таки віддасть, попри всі вагання. А той хоч і не вголос, та поглядом все ж запитає: «Чи не помилились ми з цим шибайголовою? Стихійна натура… і наче надто самовпевнений. Розвідник мусить мати залізні нерви… волячі жили… працювати перш за все холодним розумом. Подумайте, чи не буде в нас зайвих неприємностей з цим хлопцем?»
Хай запитує. Є люди, які близько знають мене, і вони не злякаються таких запитань. Отже, і по цій лінії нема підстав непокоїтись.
Зараз, Hace, сказав я собі, можеш вилежуватись і чекати. Закинув наживку — дивись за поплавцем. І запам'ятай цей день — 19 квітня 1954 року. Від нього почнеться оте життя, про яке ти мрієш.
Цигарка моя згасла, чи, точніше, я її загасив. Треба новим сірником запалити її й освітити свою самовдоволену пику, яку минулого вечора мало не спотворив отой самий чоловік, що вже стискає у правиці мою записку…
ЧЕНЦІ-МАНДРІВНИКИ
Поповзли однакові сірі дні, такі сірі, що мене вже взяв сумнів — чи не марно я відсиджуюсь у монастирі. До мене приходив тільки бородань, приносив якісь книжки і вже більше не цікавився своїми друзями-військовими. Ця дрібничка була промовиста.
Я вдавав знудьгованого й заявляв, що втечу. От цього не слід робити. Мовляв, навколо крутяться якісь сумнівні типи. Може, з міліції, і вони схоплять мене, а це заплямує монастир. Хай мине час.
А щоб не нудьгувати, я писав вірші. Намагався виплакати біль юнака, вигнаного з армії й з університету.
Тренувався в акторському перевтіленні. Та й хтозна, може, й знадобляться такі-ось речові докази…
Написав також поетичний заклик до згуртування антикомуністичних сил у країні та за її межами.
Минуло два тижні. Прийшли ігумен з отцем Никодимом і сказали, що останні дні вони перебували у Софії, а тому й не озивалися. Розпитали мене дещо.