Я спускався з другого поверху, й з кожним кроком немов хтось дедалі сильніше бив мене по тім'ю: «Що це означає? Що це означає?» 1 куди, власне, ведуть ці сходи? До клубу чи до камери у підвал?
У холі я зупинився. Найрозумніше було б зараз лягти. Лікар мені не потрібен. У лозенградському шпиталі мені промили й перев'язали всі подряпини, отже, нема чого боятися інфекції. Там же перебинтували звихнуту ногу. Я зморений, і мені слід відпочити. Крім того, треба й показати, що втомлений.
Сидячи в холі, викурив сигарету й повернувся до спальні. Ліг. Сподівався, що відразу засну, але не спалося.
У домі було тихо, надворі прогула машина, десь грало радіо. У двері постукали. Я підвів голову, але не відповів. Знову постукали.
— Прошу.
Охоронець. Не привітавшись, він сказав:
— Пана просять до канцелярії.
Він говорив англійською. Внаслідок посиленого навчання в центрі слід було б уже розуміти прості словосполучення, але мене так шокував цей наказ, що я удав, ніби недочув. Дурнувато всміхався і, тільки коли він повторив наказ, відповів по-англійськи:
— Так, так. Зрозумів. Зараз.
Одягався і повторював подумки: «Це кінець! Кінець!»
Як не раз траплялося зі мною у подібних випадках, злякався, що не тільки подумав, а й прошепотів ці слова, і від того ще більше занервував.
Охоронець залишив двері прочиненими й відступив у коридор. Чекав. Саме це найбільше мене збентежило, і я сказав собі: «Може, і справді це — кінець!»
Одягався повільно. Хотів заспокоїтись ї вирішити, що діяти, але не бачив жодного виходу. Здавалося, нема ніякого вибору — ані тікати, ані битись, тільки твердити оте, що може довести мою відданість американцям.
Йшов і прислухався до м'яких кроків охоронця позаду. Думав, що не все ще втрачено, що, може, поки дійду до канцелярії, знайду якийсь інший, кращий вихід.
Зупинився перед дверима, за якими сміялася Дейвіс, і постукав. У вухах гуло, і я увійшов, не почувши дозволу.
За маленьким столиком сиділи Дейвіс і лікар, який оглядав мене перед подорожжю, молодий американець, худющий, мов жердина. Кларк мені велів попросити секретарку викликати лікаря, а виходить, що сам полковник наказав йому прийти.
— Що за несподіванки, пане Огняне? — запитала Дейвіс. — Повертаєтесь із далекої дороги, повертаєтесь контужений і не зволите зазирнути до мене?
— Даруйте, міс, я такий зморений, що, поки розмовляв з паном полковником, мало не впав. Крім того, мені недобре, і я вирішив, що найрозумніше зайти до вас завтра.
Поцілував їй руку і вклонився лікареві. Він сказав:
— Сядьте і роздягніться.
Тильною стороною долоні він торкнувся мого лоба.
— У вас наче температура. Ви не застудились?
Я запитливо глянув на Дейвіс, щоб вона допомогла мені зрозуміти лікаря. Вона переклала його слова.
— Так, може, й застудився, і взагалі плече… маленька подряпина, а…
— У вас нема серйозних пошкоджень, і скоро ви будете у формі, — заспокоїв лікар. — Тільки перший час не дуже натруджуйте ногу.
Він попрощався, я устав, і Дейвіс запитала:
— Куди ви поспішаєте?
— Просто так, провести лікаря.
— Я подумала, що ви зібралися йти зовсім.
— Власне, я хотів піти. Ви дозволите на кілька хвилин вийти?
— Звичайно.
Повернувшись, я подав їй п'ять флаконів трояндової олії. Вона сплеснула руками, наче гімназистка.
— Чудово! Дякую вам. Або краще — дякую тобі!
— Звісно, так зручніше.
Підійшов до неї впритул і, дивлячись в очі, проказав:
— Пані Мері Картер особливий привіт.
Вона злегка похилила голову, скоса глянула на мене, неначе чекаючи, що ще я скажу.
— Дякую… Дякую тобі, Огняне, але для мене привіти від пана Нешева не мають ніякого значення.
— Власне, він не передавав привітів, бо я сказав йому, що не повернуся до Стамбула.
Вона сіла в крісло, запросила мене сісти поруч і якось знервовано взялася закурювати.
— Тобі не слід було говорити з ним. Може, він зв'язаний з владою і взяв тебе на замітку.
— Я намагався бути обережним. Сказав, що зустрів тебе у Стамбулі, проїжджаючи через це місто.
— Прошу тебе нікому не говорити про зустріч з Нешевим, а найбільше — про моє справжнє ім'я. Інакше в нас обох можуть бути неприємності з полковником Кларком.
Я вхопив її за руку і прошепотів:
— Звичайно… Мері!
Вона приклала палець до губів.
— Востаннє!
Уставши, я з театральним жестом пообіцяв:
— Завжди ваш слуга покірний.
— Тобі потрібна зараз няня. Чи можу я запропонувати свої послуги?
— Ти справді можеш зцілити всі мої рани, але я боюся просити твоєї допомоги.