— А ти завжди щедрий на компліменти. Чому ти після офіційної доповіді не зайшов до мене, а поспішив лягти? Адже полковник наказав тобі попросити мене викликати лікаря.
Що б там не говорили, але тактика не форсувати події і вичікувати, щоб вони розвивалися за своїми невмолимими законами, геніальна. Моя удавана байдужість і те, що я поспішив лягти, стали вітром, який роздмухав вогонь. Тобто цікавість до інтересної людини. Було уражено честолюбство. Що, бачте, він не звертає на неї уваги й не зайшов одразу після повернення з Болгарії, де міг загинути.
Крім того, раз вона так мене приймає і ладна вступити у змову проти Кларка, хоч би якою безневинною була ця змова, значить, дружина радиста не заарештована і полковник нічого не знає й не підозрює про її зв'язки з якимось болгарином.
— Ти маєш підстави сердитись, що я не зайшов до тебе відразу, — сказав я, — але був страшенно зморений. Зараз готовий спокутувати свою провину.
І поцілував їй руку.
— Тільки оцим?
— Завжди й усім, чого побажаєте, моя владарко!
Помацав звихнутий суглоб і зморщився.
— Ось чай, щоб підбадьоритись, а ось і коньяк проти нежиті і поганого настрою.
Випив чай, випив коньяк і запитав:
— Чим я можу спокутувати свою провину?
— Розмовами. Давай пройдемось. Прогулянка і прохолода підбадьорять тебе, а я послухаю твою сповідь. Це так називається, сповідь?
— Точно так, тільки про це я не можу говорити…
— Ні з ким, крім полковника Кларка.
— Так. Він сказав також, щоб я не виходив…
— Ти, пане, мусив би знати, що секретарка в курсі справ не менше за своїх начальників. Я ж мушу записувати у журнал усе, що діється в цьому домі.
— Абсолютно все?
— Абсолютно все.
— І те, що один з вихованців нашого сирітського дому не байдужий до секретарки?
— І це.
— А навіщо?
— Начальник твердо дотримується принципу: іноді з найменших дрібниць можна зробити великі висновки.
— А про тих, які поза домом, що ти пишеш?
— Вони поза моєю увагою.
— Покинуті напризволяще?
— На жаль — ні. Як ти кажеш… так, вихованці. Для вихованців, де б вони не перебували, я святий Петро і тримаю ключі від раю.
— А для інших?
— Ключі від їхнього раю тримає інший.
Я не запитав, хто саме. Вона помовчала, допитливо подивилась на мене. Певно, зрозуміла, що я не хочу зловживати її відвертістю, і сама сказала:
— Для них святим Петром є пан Кемпбел.
Виходить, що резидентами у Болгарії опікуються високі начальники.
— Цей святий Петро тут, — сказав я, — але я не бачу воріт до їхнього раю.
— Бо ти не досить спостережливий.
Вона торкнулася пальцем мого носа і сказала:
— Іноді мені здається, що в тобі є щось дитяче. Але облишмо цю тему. Полковник Кларк заборонив тобі виходити, але це не означає, що ти не можеш вийти зі мною.
— Слухаю і виконую усі ваші вказівки.
Вона випросталась, неначе збираючись поцілувати мене, та не наважилась зробити це в канцелярії.
— Добре, що ти жартуєш, навіть коли тобі дуже тяжко. Знаєш, жінкам це дуже приємно. Усвідомлюєш, що тобі говорять компліменти, а все одно приємно слухати гарні слова. Ну, ми даремно гаємо час.
Вона оглянула себе — була в буденному вбранні. Але, по-хлоп'ячому махнувши рукою, вирішила, що й так можна йти. А раз вона у такому вбранні, значить не збирається вести мене до якогось закладу.
Дорогою я розповів їй про свої мандри. Слово в слово, як доповідав Кларкові. Нічого дивного, якщо її запитання підготував полковник — ще одна перевірка: чи збігаються всі дані?
Але склалося враження, що вона щиро цікавилась тим, із чим мені довелось зіткнутися. Нарешті я підсумував:
— Здається, що нам із кожним днем буде дедалі важче. Досі ми успішно переходили кордон, але це недовго триватиме. Ми повинні спрямувати увагу на інше — на комітети й організації, на організовані зустрічі з керівниками цих комітетів. Спочатку все це можна влаштовувати у прикордонних районах, з якими нам легше підтримувати зв'язок.
— Облиш службові справи, хай містер Кларк сушить собі голову над ними.
— Вибач, але вони хвилюють мене, особливо після того, що я пережив, тому й розбалакався.
— В тебе ще стерпне становище. От побачиш інших двох, коли вони повернуться. Вони будуть такі збуджені, що можуть і кинутися на того, хто суперечитиме їм.
Справа в тому, що вони навряд чи повернуться. Отоді почнеться моя справжня трагедія. Полковник не заспокоїться, поки не знайде хоч найменшого сліду Безрукого або Кирпатого. Коли зрозуміє, як я втік сюди, копатиме ще настирливіше. А не повернуться ті двоє, винним буду я — я їх виказав. Навіть як не буде жодних фактів, самої цієї підозри вистачить, щоб мене розстріляли.