— Ти от дуже хочеш вирватися звідси, а куди ж ти подінешся?
— Світ за очі.
— Ти повернешся до села й розповідатимеш, що тебе переховували монахи, а це — пляма на монастирі.
— Ні, отче, й словом не згадаю вас.
— А що ж тоді?
— Говоритиму, що був у лісі.
— А чому б тобі не подумати ще і не залишити світське життя? Чи не бачиш, скільки неприємностей загрожує тобі? Йди в ченці.
Ого, ти дивись! Значить, сподіваються, що можуть накинути на мене чорну рясу. Певно, через те мене й тримають тут.
— Ні, отче, це не для мене.
— Подумай, сину, це найзручніша нагода порвати з усіма дотеперішніми неприємностями.
— В мене є надійніший спосіб.
— Який? Ховатися?
— Ні, інше задумав.
— Гм, це твоя справа. Ми не втручаємось в особисті плани людей, але першого дня ти наче заявив, що хочеш втекти за кордон.
— Мабуть, марив.
— Можливо, але коли людина щось говорить у нестямі, то це відбиває її справжні думки.
— Ми можемо поговорити наодинці, отче?
— Не бійся, говори. Перед богом і церквою в нас немає таємниць.
Замовчав, набурмосився. Мовляв, не буду говорити. Отець Никодим спохмурнів, але мовчки вийшов.
— Отче, — заговорив я, — від усього серця дякую вам і ніколи не забуду вашої доброти, але, прошу вас, не нагадуйте про мої слова, сказані першого вечора. Я справді спробую втекти з Болгарії, і нема ніякої небезпеки, що вас обвинувачуватимуть за це!
— Про це знатиме ще тільки одна людина.
— Ніхто не мусить знати! Благаю вас. Такі часи настали, що нікому не ймеш віри.
— Так, але я довіряю йому.
— Довіряйте, але нічого не говоріть, бо ми погоримо.
— Полиш це на мене.
— Я боюсь незнайомих, отче.
— Як ти уявляєш перехід кордону?
— Я служив у Єлховому. Знаю той район, розташування застави, маршрути нарядів, секретні й відкриті пости, отже, пройду легко. А туди дістанусь уночі.
— Гаразд, але підеш з отим нашим другом. І довіришся йому так, як довірився мені. Його ім'я взнаєш пізніше.
— Ох, боюсь я незнайомих.
Ігумен вийшов і повернувся з отцем Никодимом. Видно, пояснив йому дещо, бо той по-свійському потис мені руку й сказав:
— Не будемо критися, хлопче, усі ці дні ми перевіряли й вивчали тебе. Тому ігумен і довірився тобі. Отже — віра за віру.
Я кивнув і пробурмотів, дивлячись йому ув очі:
— Віра за віру.
Він збагнув, що я не знаю, як називати його, і пояснив:
— Зви мене отець Никодим, а коли прийде час, узнаєш і решту. Одне мусить бути тобі ясно відтепер. Я зазнав од цієї влади прикрощів більше, ніж ти. Тому мене засудили на двадцять років тюрми. Звісно, заочно.
Я підвівся й став струнко.
— Вибачте, отче, але комуністи далися мені добре взнаки, і я почав усіх боятися. Тому й до вас поставився з недовір'ям. Тепер зрозумів, що ви мученик і герой. Розраховуйте на мене. Ми вислизнемо з Болгарії.
Я посміхнувся й поліз у внутрішню кишеню піджака.
— Поки вилежувався тут, бачте, що понаписував. Він прочитав вірші, заклик і зворушено сказав:
— Чудово, хлопче! Ти талант, рідкісний талант! Тільки-от зберегти це чи…
Я поквапився» відповісти:
— Не хочеться мені палити це, отче…
— Гаразд, тоді бережи. Там такі речі побачать світ. Увечері з віконця туалету я викинув другу записку.
На світанку чекав умовного сигналу, але не дочекався. Може, були й інші причини, але для мене існувала тільки одна:
«Подумайте ще одну добу, чи не помиляємось ми з цією буйною головою. Ми рідко довірялися таким людям, як він. І чи не сам він створив усю цю ситуацію, щоб потрапити на чужину, бо хворий на цю тему й хоче вразити світ своїм геройством».
Наступного ранку з боку міста злетіли три зелені й одна червона ракета. Для мене це означало:
«Виконуй варіант № 1».
Саме те, чого я чекав!
— Будь-яка ситуація, — говорив один розумний чоловік, — може мати дев'яносто дев'ять розв'язань. Завжди шукай перше — варіант № 1.
Я шукав його і знайшов.
Видно, даремно запідозрив полковника у лихих думках.
Боячись, що не зможу стримати своєї радості, я постійно нагадував собі: «Hace, заховай свої почуття в кишеню. Розвідник зустрічає радощі першим, але радіє останнім». Де я вичитав цю мудру думку? Дідько його знає, може, ніде й не читав, а просто сам вигадав.
За три дні монастирський фаетон одвіз на вокзал двох монахів.
На прощання ігумен дав нам дещицю грошей. Я не лічив банкнотів, але, зваживши їх на долоні, вирішив, що не менше трьох моїх зарплат. Пачка на долоні в отця Никодима була така ж груба, але банкноти мали подвійний номінал…