І ще — така ось інформація, хоч і яка тенденційна, може надійти тільки від осіб, які добре обізнані з усіма подіями в країні. А це означає, що хтось там активно працює на американську розвідку.
І його можна буде викрити, тільки з'ясувавши шлях, яким надходить ця інформація — через Дейвіс до Кларка!
Наступного вечора ми з Дейвіс сиділи в одному казино. За столиком був і третій — пан Сабрі Олджак. Не старший за сорок років, у модному костюмі, із золотим годинником і запонками, із золотим же портсигаром. Турок, що дуже скидається на грека. Які в нього взаємини з Дейвіс — не знаю, але, судячи з розмови, досить близькі, хоч і не любовного характеру.
— Пан — болгарин, — пояснювала йому Дейвіс турецькою мовою, — дуже близький мій друг. Він електроінженер, хоча ще не має диплома, але не з його вини. Хоче займатися торгівлею електроматеріалами та радіоапаратами або ж стати компаньйоном без особистої участі у повсякденній торговельній діяльності.
Я чекав, що пан Олджак огляне мене з голови до п'ят, аби зважити на своїх комерційних вагах. Він тільки вимушено всміхнувся й слухав далі. А Дейвіс говорила про компетентність і достойності свого болгарського друга.
Зрештою пан Олджак пообіцяв подзвонити за два дні. І за два дні я був у його конторі. Судячи з меблів, бідна і стара контора, яка керувала кількома магазинами й майстернями по ремонту побутових електроприладів і радіоапаратів.
І ось я вже «пан Анастас Тодоринов, компаньйон фірми «Олджак і К°» по торгівлі електроприладами та радіоапаратами». А такий торговець і громадський діяч, як пан Тодоринов, не може займатися диверсійною діяльністю!..
За тиждень бай Спиро викликав мене, щоб укласти угоду з іншою фірмою, але кредити в мене були дуже обмежені, і я попросив відкласти це на певний час.
«ДЯКУЮ ТОБІ… БОЛГАРИНЕ!»
Безрукий не шкодував ні сил, ні здоров'я. Звичайні люди його віку вже думають, що перейшли полудень життя й обмірковують плани, як прожити другу половину. А він не боявся ходити до Болгарії. Лякало його інше — приятелі там ставились до нього з несподіваною стриманістю і дорікали йому, що він не знає умов у країні, а це може призвести до провалу або, щонайменше, до розриву всяких зв'язків. Минув тиждень після його повернення, прикрості й риск забулися, гроші випарувалися, і він знову був готовий у дорогу.
Ми самі вирішували, коли вирушати до Болгарії. Звичайно, все погоджувалось із Кларком, але він був досить тактовний, щоб не командувати нами, мов фельдфебель.
Кирпатий також був нерозсудливо сміливою людиною і ніколи не замислювався над тим, що куля прикордонника може влучити йому в голову. Він не припускав такої можливості, бо був певен, що прекрасно знає місцевість, уже вислизав з багатьох небезпечних засідок, і ще не народився той, чия куля може його зачепити. Він справді палав жадобою помсти. І коли б Кларк не стримував його, ладен був щовечора переходити кордон. Просто так — настрахати того чи того, зіпсувати настрій прикордонникам, розважитись і знову повернутися.
Обидва, почувши про створення широкої організації у прикордонних районах, стали більшими патріотами цієї ідеї, ніж я. Тоді я трохи змінив курс — ми повинні бути обережні, спиратися тільки на найбільш надійних людей, вибрати найбезпечніше місце для зустрічі.
— Годі! — огризнувся Кирпатий. — У печінках сидить твоя обережність! Дрейфиш ти, чи що? Ці інтелігенти як зайці…
Утрьох пішли до Кларка. Він уважно вислухав Безрукого, і ще той не закінчив, як Кирпатий ударив кулаком по столу.
— Я — за! І чим скоріше, тим краще, щоб до Нового року викликати заворуху в Болгарії. Клопоти з кооперативами, а ми — олії у вогонь, розпалимо їхню ненависть до комуністів.
— Ваша думка? — запитав мене Кларк.
— І я — «за», але з одним застереженням: уважний і ретельний добір людей.
— Пане Кларк! — вибухнув Кирпатий. — Відверто скажу: не до душі мені ця обережність Огняна. Чого ми чекаємо? Через місяць опаде листя в лісах, і куди ми тоді дінемось?
Вирішили в перші дні жовтня провести зустріч наших людей у прикордонному районі. Безрукий вирушить на два-три дні раніше, щоб усе підготувати. Потім підемо ми з Кирпатим.
На початку жовтня ми з генералом Ніколовим збиралися поїхати до Відня, але я змовчав про це. Залишалося ще два тижні. Я гадав, що зможу якось відкараскатись від подорожі до Болгарії. Коли допече, зламаю собі руку чи ногу, але не піду з ними.
Найбільші труднощі полягали в тому, що я втратив радіозв'язок. І наступної п'ятниці чекав на лаві в парку, але й цього разу жінка не прийшла. Я знав, що радист працює електротехніком, та як же знайти його в мільйонному місті, не знаючи ні імені, ні місця роботи!