Але тут не було ні матері, ні друга, і тому мені було досить жіночої руки. У цьому місті в мене не було нікого, нікого, крім Дейвіс!
Хто зустрічався з іноземцями, той знає, що болгарину, хоч які він мав би артистичні здібності, особливо болгаринові, чиї батьки селяни, дуже важко прикидатись. Усвідомлення цієї риси завжди лякало мене, але водночас і допомагало. Тримало мене напоготові. Коли знаєш, у чому твоя слабина, намагаєшся не виявляти її.
Я відчував не страх од ходіння по лезу бритви, а пристрасть до цього. Кулі Кларка вже боявся не так, як спочатку. Був певен, що моряк таки дістанеться до Болгарії або по радіо передасть те, що я йому сказав.
Але боявся іншого — свої можуть не зважити на моє повідомлення й далі сумніватимуться, чи не запродався я ворогам.
Невимовну муку ізольованості й самоти я топив у пестощах Дейвіс — американки, в якій, завдяки її тривалому життю в Болгарії, було щось наше. Відчуваючи вдячність до неї, намагався триматись як справжній балканський Ромео.
ДУНАЙСЬКІ ХЛОПЦІ
День був теплий, тихий. Я сидів на лаві й дивився, як плоди згинають віти смокви. Тільки-но докурив сигарету, як підійшла Дейвіс.
— Ще до обіду не дійшло, а в кімнаті страшенна задуха, — пожалілась вона. — Тут літу немає кінця.
— Може, на пляжі прохолодніше?
Вона кинула погляд на вікна другого поверху. Нікого не побачивши, проказала стиха:
— То чого ж чекати? Давай утечемо, тут все одно робити нічого.
— Не знаю, чи… — завагався я.
— Ти зайнятий?
— Ні, але чи не знадоблюся кому?
— Кому ти можеш знадобитися?
— Хіба я знаю!
— Ти змушуєш мене подумати, що просто не хочеш іти зі мною.
Я підвівся.
— Ніколи не смій так думати. Ходімо візьмемо купальники.
— О, це вже інша річ.
На пляжах вона завжди намагалася бути далі від людської юрми й знаходила затишні куточки, в яких ми чудово почували себе.
Я запропонував їй скупатись неподалік од вілли, хоча це місце не сподобалося нам — саме каміння, ані піщинки.
Я наполіг залишитися тут, бо з четвертої години в мене починалися заняття.
На людях Дейвіс завжди була дуже коректна зі мною. У Туреччині працювала вже чотири роки, з яких перші два — в інформаційному центрі в місті. Ця робота зв'язувала її з багатьма людьми, і вона часто озиралась, не бажаючи, щоб хтось із знайомих побачив її у невигідному становищі, у яке може потрапити отака-от дівчина. Коректною чи швидше стриманою була вона і в районі вілли.
Ми поспішили роздягнутися і кинулись у воду. Я плив і роздивлявся протилежний берег. Точнісінько такий, як румунський берег Дунаю. Тільки замість тополь тут височать будинки. Я завжди мріяв переплисти Дунай, і ніколи це мені не вдавалось. А крім того, коли бачу протилежний берег, мені кортить за всяку ціну дістатися до нього першим. За всяку ціну! У військовому училищі один викладач назвав це хворобливим честолюбством.
Кларк говорив Дейвіс: «Цей амбітний болгарин ніколи не потрапить у безвихідне становище».
Хай собі ліплять до мене які завгодно епітети. Я знаю, що це в крові кожного придунайського хлопця. Тих хлопців, які з ранньої весни бігали у самих трусах. А найбільшою мукою для їхніх батьків було витягнути їх з річки.
Було в нас дві мрії: перша — впіймати великого осетра і щоб торговці вкрили його всього від голови до хвоста левами, які ми роздали б знедоленим рибалкам. Друга мрія була трохи егоїстичніша: пройти Дунай від витоків до гирла. Мали ми й свого кумира — Райка Моряка. Ходили його ходою, сміялися його гортанним сміхом, але, скільки не надимались, шибки у вікнах не деренчали, як від його реготу.
Ми мріяли бути сміливими й невловимими, як Райко Моряк, і як він вислизав з оточення і засідок поліції, так і ми уникали будь-яких спроб спіймати нас — чи то були батьки, вчителі або навіть міліція.
Пізніше, коли почали міняти портрети в клубах і канцеляріях, ніхто ніколи не змінив у собі образ сухопутного моряка з придунайського села Брегове. Точніше — не змінив отого уявлення, яке ми склали про Райка Моряка в перші дні після Дев'ятого вересня.
Почув вигук і згадав, що я не сам. Повернув назад. За двадцять метрів пливла Дейвіс, втомлена і навіть налякана. Вона говорила англійською мовою:
— Боже мій, але… але що це з тобою?