Якось увечері я повернувся зі скелі, на яку прийшов, коли вперше побував у Піреї, ішов вулицями Афін.
— Людина завжди сильна й права, коли думає і діє в ім'я Болгарії.
Я здригнувся й ледве опанував себе, щоб не озирнутись. Продовжував механічно іти, пхнувши праву руку у внутрішню кишеню піджака, де тримав маленький маузер, калібру сім і шістдесят п'ять. Невдовзі знову почув знайомий насмішкуватий голос:
— Не викидай коників і залиш іграшку. І ніколи не клади палець на спуск раніше, ніж перевіриш, на кого спрямовуєш зброю.
Я озирнувся — Насо! Не встиг розкрити обійми, як він суворо проказав:
— Обернись і спокійно йди далі. Йтиму слідом.
Коли він наздогнав мене, я так стиснув його руку, що мій земляк застогнав:
— Ведмідь, ти мені кістки потрощиш! Привіт! Прийми вибачення за все і — звісно — й поздоровлення за все. Абсолютно за все! А від мене — привітання і трошки заздрощів, що з Дейвіс ти дійшов не до середини, а до кінця.
— Колишній гімназист вам набазікав?
— Не має значення хто.
— Але ти, ти як тут опинився?
— Цілком законно. З нормальним паспортом… Окремий привіт від Моряка.
— Зрозумів. Але ж він був на навчанні? Чи приїхав у відпустку і ти йому все розповів?
— Нічого ти не зрозумів. Він завершив навчання.
— Отже, приїхав, і ти розповів…
— Не розповів, а доповів. Я знизав плечима.
— Ти звичайно заводишся з півоберта, а тут щось у тобі заїло. Пересунули нашого полковника на іншу роботу, а на його місце призначили Моряка.
Хотілося мені стиснути йому правицю, але вчасно стримався.
— Спокійно, друже, бо в мене ще є новина і в тебе може луснути серце.
— Що?
— Ми пішли на порушення партійного статуту й прийняли тебе в партію за твоєї відсутності. Вітаю з прийняттям до партії. Прийми наші символічні обійми.
Я не знав, що сказати. Никав очима, бо не хотів, щоб Насо помітив сльози.
Наша розмова була короткою. Шкодував я тільки про одне — не могли ми обійнятись, а мені так хотілось притиснутись до друга.
Відтоді почалися наші зустрічі з Насо принаймні один раз на рік. На міжнародних конференціях і ярмарках у всіх містах Європи. В мене був спеціальний паспорт, який дозволяв без жодних формальностей відвідувати Італію, Англію, Бельгію, Норвегію, Данію, Сполучені Штати Америки, Туреччину і Грецію. Увечері в присутності місцевих емігрантів я порадив генералові Ніколову трохи відпочити, бо він скаржився на головний біль.
Ранком перед сніданком він сказав портьє в готелі, що трохи прогуляється. Коли хто питатиме його, повернеться за годину.
Через кілька хвилин я подзвонив тому ж портьє і сказав, що від'їжджаю до Салонік і повернусь наступного дня. Про це знали й місцеві емігранти. Я сів у машину і наздогнав генерала. Запропонував йому поїхати зі мною, щоб розважитись і познайомитися з деякими болгарами в Салоніках. Він хотів подзвонити в готель, але я запевнив, що кімната чекатиме на нього, коли б він не повернувся.
Усього цього ніхто не знав, і, припускаю, ніхто за нами не стежив, щоб завважити його від'їзд зі мною.
Шосе звивалося понад морем. Я зупинився в оливковому гаю. Сказав, що в моторі щось зіпсувалось, і порадив генералові пройтися до моря, поки полагоджу машину.
Невдовзі я почув здавлений крик. Навколо було порожньо, і ніхто більше не почув того крику. Двоє друзів Болгарії заховали генерала в своїй рибальській хатині, запакованого, мов поштова посилка. Уночі моторний човен приставив його на якийсь корабель, що проходив неподалік.
Як я пізніше довідався, корабель прибув до Варни і передав свій «вантаж» на берег…
А я приїхав до Салонік, «запалив» тамтешніх емігрантів на боротьбу проти теперішньої влади в Болгарії і повернувся до Афін. Подзвонив у готель до генерала. Мені відповіли, що з учорашнього ранку він не повертався і що всі занепокоєні.
Пішов до емігрантського керівництва. Вони теж нічого не знали. Подзвонив афінському колезі Кларка й повідомив, що генерал Ніколов з учорашнього ранку не повертався в готель. Того ж дня виїхав до Стамбула. Довелося зупинитися ненадовго в безлюдній місцині. Щоб спокійно викурити сигарету й сказати собі: виконано й третій етап «Варіанта № 1»!
І щоб перевірити радіостанцію, бо від неї залежав зв'язок «Джаліля» з Болгарією, і вона завжди мала бути справною. Бо це був багнет одного сучасного болгарина, онука того, кого обезсмертив Ярослав Вешин.