Здавалось подеколи, що Дейвіс занадто набивається, але навіщо вона це робить, чорт його бери, коли ми з нею пережили і будні, і свята, й інколи набридали одне одному, немов подружжя після п'ятих роковин?!
Я ковтнув кави й зацмокав, примружився від задоволення, підморгнув їй. Вона добре мене знала й розуміла, що це щиро.
Вирішив скористатися своїм давнім тактичним прийомом, який застосовував до таких, як Дейвіс. Поскаржився, що недоспав, перепив звечора й що взагалі час уже починати жити розумніше, аби не вкорочувати собі віку. Базікав усякі банальності, які не цікавили її.
— Прошу тебе, — перебила вона болгарською мовою, — облиш це базікання й скажи — ти читав газети?
— Тільки ковзнув оком по заголовках.
— Помітив щось цікаве?
— Нічого.
— Даруй, але ти або не просипався після вчорашнього, або нещирий.
— А чому ти не припускаєш — що вразило тебе, не справило ніякого враження на мене?
— Маєш рацію, але все ж я схиляюся до думки, що ти… що ти… хи… як це називається по-болгарському?
— Хитруєш?
— Саме так, хитруєш.
Я нахилився і поцілував її у щоку.
— Ти оракул, а не жінка. Тобі не секретаркою кореспондентського бюро бути, а президенткою Сполучених Штатів.
— Припини свої дурні жарти, а то я піду.
— Ого, ти наче нервуєш! Поцілував їй руку.
— Прошу пробачення за мої хуліганські вихватки.
— Боже, ти неможливий! Не можеш витримати й десяти хвилин!
— Кохана, адже ти знаєш, що я люблю дивитися на життя веселими очима блазня. Десять років тому одна дівчина з фарбованим волоссям і милим личком, невиправна любителька спортивних автомашин, дала мені винятково цінну пораду: «Дивись на життя веселіше! Усе сприймай з гумором. Живи карколомно, в рожевому серпанку жартів, на швидкості сто двадцять кілометрів на годину! Ось що мені подобається!»
— А зараз удаєш, що взяв на озброєння поради того дівчиська!
— Ніколи не забуду, ким була і є для мене та дівчина!
Мій голос звучав щиро, і вона запитала, не приховуючи цікавості:
— А чи можу знати, ким я була для тебе?
— Найперше — не тільки була!
— Не розумію, навіщо ятриш старі рани. Йдеться про інше — про твою надмірну жартівливість. Прошу тебе, не будь смішним, бо саме така твоя поведінка виказує якесь напруження чи тривогу.
— Тривогу — так, але напруження… Цього ранку мене мало не збила якась машина, і я радий, що лишився живий.
— Як, випадково чи…
— Випадково, звісно. Коли б комусь заманулось викреслити мене із списку живих, він міг би це зробити без особливих зусиль.
— Ти помітив машину й шофера?
— Так, незнайомі.
— Все-таки уважніше переходь вулиці.
— Гаразд, але ж не на кожному перехресті є підземний перехід, і доведеться переходити вулиці, де мене «зненацька» можуть збити.
— Це тому, що ти полюбляєш… Як це кажуть по-болгарському? Так, вештатись пішки.
— Може, ти й маєш рацію, і від завтра починаю їздити тільки трамваєм або автобусом.
— Цікаво, ти знову ухилився від теми.
— А про що йшлося?
— Чи не помітив чогось цікавого в ранкових газетах?
— Так, три з них вихваляють гарні ноги артисток в одному й тому ж барі та запрошують подивитися цікавий масовий стриптиз.
— А про болгарського втікача хіба не читав?
— Навпаки, читав і навіть бачив його на вулиці.
— І в його розповіді не помітив нічого особливого?
— Звичайний випадок.
— Боюся, що ти виявляєш короткозорість.
— Я не виявлю короткозорості, коли моя давня приятелька підкаже, що слід робити.
— Ти… як це кажуть?., ага, наставляй кишеню ширше. І принаймні не підлизуйся, наче кіт.
— Гаразд, люба Мері, скажу тобі відверто. У тому, що я прочитав, нема нічого особливого — звичайний недалекий утікач.
— Ти не вмієш читати між рядками.
— Можливо, іноді й… боги помиляються. Тільки ти, люба, коли й знаєш більше, то не з газети. Певно, з іншого джерела, й нема чого так допитувати мене, коли тобі прекрасно відомо, що я не знаю того, що знаєш ти.
— Гаразд, гаразд, але ти мусиш усе зрозуміти сам — без підказок і зайвих подробиць. Учора шеф наказав зчинити галас навколо цього випадку, і це все.
— Авжеж, ненабагато більше, ніж можна здогадуватись, що хотіли сказати між рядками не дуже глибокодумні кримінальні репортери.
— Не знаю чому, але в мене склалося враження, що шеф розлючений, хоч ніяк цього не виказує.