— А що ж його так розлютило?
— Як що? Боже мій, Наско, на якому ти світі живеш? Чи ти з неба впав?
— Цілком можливо.
— Після того скандального випадку, про який так роздзвонили болгарські газети, він не знаходить собі місця.
— Але ж два місяці тому…
Сказав навмання. Хоча, звісно, мав на увазі те, що знали ми обоє.
— Після публікацій у болгарських газетах він увесь ранок нікого не приймав, а наступні три дні взагалі не виходив з дому. Нездужав. Неважко було зрозуміти, від чого занедужав. То чого ж він розлютився зараз?
— Не бачу жодних підстав для гніву.
— Краще тримай при собі ці міркування, бо справді виявишся короткозорим.
Вона докинула це, вже загасивши сигарету й підвівшись.
Коли я хотів зрозуміти, що задумали мої начальники, я починав сперечатися з кимось із них. Погоджувався не з усім, що мені твердили, і таким чином вони якщо й не казали, то принаймні підказували, про що думали.
Попередження Дейвіс було категоричне. Вона сказала небагато, але й цього мені досить. Більше розпитувати не можна. Я вирішив дочекатись нагоди, коли хтось знайде привід побазікати зі мною. З такою тактикою можна й запізнитись, але так чи інак я у вовчій пащі і вибору не маю.
Кожна спроба прискорити події може призвести до провалу. Мені не лишалося нічого іншого, як дотримуватися свого давнього правила — легенько, непомітно посмикувати нитки.
НОМЕР ОДИН У СПИСКУ
Все-таки мені не хотілося залишатись у такому невизначеному становищі, і десь так пів на дванадцяту я подався до одного болгарського кафе. Досить непривабливий заклад — незатишний, закіптюжений зал, прилавок, за яким продавали каву і пиво. Непривабливі були й відвідувачі — здебільшого болгари, які недавно приїхали до Арени, і кілька давніх приятелів господаря, що навідуються сюди побазікати про добрі, спокійні часи, коли повітря було ще, мовляв, не так забруднене автомобільними газами, всілякими плітками й ворожнечею.
Власник закладу, бай Кольо, давно переселився з Болгарії, працював перукарем, але йому не пощастило, і кілька років тому він вирішив спробувати щастя в торгівлі. Прибуток, очевидячки, був незначний — у кафе нічого не мінялося роками. На стінах висіли дешеві різьбарські вироби, привезені туристами чи давніми знайомими, побільшало, щоправда, баклаг на полиці поза стойкою. От хіба репродукції на стінах з'явилися нові — краєвиди Ріли й Чорномор'я.
Бай Кольо добре мене знав і зустрів як доброго друга та багатого клієнта, від якого не раз щедро одержував на чай. Повів було мене до вільного столика, але я зупинився, кинув погляд на відвідувачів.
У кутку сидів той, кого я сподівався знайти тут. — Геннадій Великов. З ним був Чавданов, чоловік моїх літ, але вже сивий. І ще з однією особливістю — коли б якийсь театр шукав актора на роль Наполеона, його узяли б з першого погляду. Він ніколи не сидів за столом один, і люди навколо говорили найменше.
Чавданов вважався завзятим соціал-демократом і час від часу видавав на гектографі газетку, в якій закликав соціал-демократів об'єднуватись на боротьбу проти наступу більшовизму. Журналістикою він займався між іншим, оскільки основну увагу й сили віддавав міжнародному товариству «Схід — Захід». Там він завідував болгарським відділом, і службові справи вимагали від нього більшу частину часу просиджувати у… кафе.
— Привіт, Наско, — вигукнув він так, що з десяток гостей обернулися до нього, а потім подивилися на мене. — Просимо, сідай до нас, — і театральним жестом указав на стілець.
Коли я сів, Чавданов сказав:
— Познайомся з нашим земляком і скажи, що питимеш.
Я стримано назвався, не виявляючи особливого інтересу до Великова, але й без тієї поблажливості, яку в таких випадках може виказати кожен давній емігрант.
— Кажи, що питимеш, — наполягав Чавданов.
— Каву.
— Гей, бай Кольо, дай Наскові каву, а нам ще по одній сливовиці. Слухай, Наско, в цього чоловіка великі неприємності в Болгарії. Кепсько, що нещастя переслідують його й тут.
Я співчутливо кивнув, приготувавшись вислухати розповідь про неприємності, але придивився до незнайомця й удав, наче щось пригадую.
— Заждіть, — сказав я, — чи це не ви зранку мало не потрапили під якусь машину? Потім бачив вашу фотографію в газетах і читав інтерв'ю.
— Інтерв'ю! — процідив він й обережно озирнувся, неначе хотів сплюнути від огиди. — Падлюки, а не журналісти.
— Тихо, не гарячкуй, — стримав його Чавданов.
— Вибачте, я вас не знаю і кажу не про вас, а про тих, із ким мав справи… Розумієте, я був щиро переконаний, що моє місце — в комуністичній країні. Виявилось, однак, що там не все дозволяється, що мені хотілося робити. А коли так, вирішив я, то виїду з Болгарії. Ось саме це я учора виклав журналістам, сказавши, що за переконаннями я все-таки ближчий до соціалізму, й, коли засуджую болгарську дійсність, це зовсім не означає, що вважаю ідеалом американський спосіб життя. А от саме про це вони не написали ані рядка. І понад усе ще спробували назавжди заткнути мені рота.