— Що ти хочеш сказати?
— Хіба не ясно?
— Тобто?
— Чи не час нам оселитися в одній квартирі?
Вона знову поклала голову мені на плече. її пальці ковзнули по моєму обличчю.
— А ти не забуваєш, що говориш це не дівчині, а жінці, якій уже минуло тридцять?
— Прекрасно знаю, кому освідчуюсь.
— Ну, коли так і якщо ти не жартуєш…
— Невже моя давня приятелька не може збагнути, коли я кажу щось серйозно, а коли жартую?
Вона заговорила схвильовано і, як завжди в таких випадках, перейшла на англійську:
— Звісно, я знаю, коли ти жартуєш, але ти мене здивував, і мені важко повірити в те, що я почула. Бо в нас була можливість завести таку розмову років сім-вісім тому, і, коли б ми тоді домовились, зі мною не трапилось би жодних прикрощів. Невдалий шлюб зіпсував мені нерви, зістарив мене й лишив гіркоту на все життя.
— Забудемо минуле й подумаємо про майбутнє!
— А знаєш, що найкраще? Замовчати! Мені страшно продовжувати цю розмову.
— Гаразд, за кілька днів я повернусь, і тоді ми продовжимо.
Їдучи додому, я гнав свій «бюїк» мов навіжений. Безлюдними вулицями котилась луна від гуркоту мотора, а шини на поворотах вищали, наче на міжнародних змаганнях.
Чи не авантюра моє одруження з Мері Картер, відомою в офіційних американських інституціях в Європі як Мері Дейвіс, довгорічною секретаркою полковника Кларка?
Трапляються випадки, коли деякі начальники не розлучаються зі своїми секретарками, поки ті молоді, хоча вони — начальники — давно перестали бути молодими.
Треба визнати, що Кларк поводився зі своєю секретаркою бездоганно. Він був знайомий з її батьком ще по коледжу в Софії, саму Мері знав з дитинства, довго працював з нею і був задоволений її роботою.
Отже, коли я вирішив одружитися з Мері, я знав, що братиму шлюб не з метресою, а з порядною жінкою. І ще: мене не тривожила хвороблива амбіція американського розвідника, проти якого працюю вже десять років, що відбиваю в нього коханку.
Хтозна, може, це чергова серія ходіння по лезу бритви, але від самого початку робота розвідника в чужому центрі є балансуванням над прірвою. А коли так, усе мусить іти в одному стилі.
Зрозуміло, підозра за публікацію інформації падає на болгар. Також ясно, навіщо стільки галасу навколо «комуністичних агентів». Неясності полягали в іншому. Я належу до того вузького кола людей, до яких пильно придивляється полковник Кларк. Чи дав я привід, щоб погляд Кларка зупинився саме на мені?
І ще: чи не пов'язано щось із тим скиглієм Геннадієм Великовим і яким чином він причетний до всієї цієї історії? Він, очевидно, є ланкою операції, яка має на меті подружити й зблизити нас після того, як ми обоє уникнули смертельної небезпеки, а потім…
Коли так — придумано непогано. Тільки чому ранком, а потім у кафе Великов не виявив абсолютно ніякого інтересу до мене? Ну, звісно, так роблять, коли не поспішають, коли мають дальній приціл. Авжеж, саме так діють не випадкові агенти, а досвідчені працівники. Чиїм же працівником може бути він?
Ясно, що він не наш, чужий, але чий?!
Побачимо. Звісно, якщо матимемо змогу бачити.
Увійшовши у під'їзд свого будинку, я за звичкою зазирнув у поштову скриньку, хоча ні від кого не чекав листів. Вийняв згорнутий аркуш, на якому неоковирними друкованими літерами було написано: «Стережись!!!»
Доброзичливець не побажав повідомити своє ім'я, не зволив також сповістити, кого саме я маю стерегтись. Навряд чи це од квапливості. І навряд чи слід стерегтись його самого. Тоді чому він вирішив залишатися невідомим?
Може, й справді доброзичливець. Бо кому ж інакше спаде на думку надсилати таке лаконічне застереження, та ще й з трьома знаками оклику! І якщо не знає точно, то принаймні підозрює, серед яких людей я працюю. Найважливіше, що це попередження надіслане не поштою, а залишено самим автором, поки я був у Дейвіс. Чи означає це, що я мушу стерегтись її?
Перш ніж увійти в ліфт і вийти з нього, я уважно оглянув його. Мені здавалось, що звідусіль чигає небезпека. Спробував переконати себе, що все це фантазії, але, увійшовши у квартиру, знову наполохано — чи завбачливо — заозирався. Скрізь повмикав світло, поспішав, неначе сподіваючись побачити якогось незваного гостя. Але ніде нікого не було, усе стояло на своїх місцях. Чи принаймні так здавалося на перший погляд.
Життя за кордоном привчило бути недовірливим. Думка, що на тебе постійно чигає небезпека, непокоїла — вона робила мене обережним, але в той же час і надміру підозріливим. Я вже не тільки роздивлявся навколо, але й обмацував речі на письмовому столі, книжкових полицях, у шухлядах. Усе залишалось у такому ж стані, як і було. За винятком роману Конан-Дойля «Етюд у багряних тонах» — не було закладки на тій сторінці, яку я читав. Я педант і завжди залишаю закладку в книжці. Хтось гортав книжку, коли мене не було вдома. Вельми недосвідчений у таких справах відвідувач.