Выбрать главу

Мій тезко Наско Розвідник-перший, дарма що не найскромніший у світі, все ж приховав сіль цієї історії.

Якось довелось йому на певний час залишитися в Болгарії, і тут його заступав один з колег. Цьому заступникові спішно знадобились деякі відомості, які він міг добути тільки в Борсука. Домовився з ним про зустріч, пояснив, що йому потрібно. Борсук мовчав, важко дихав, аж чути було, як повітря свистить у ніздрях, і кінець кінцем сказав:

— Слухай, пане, мотай звідси… мотай звідси, поки я не підняв руку, бо потім і кісток не збереш!

— Та почекай ти!.. — спробував заперечити заступник Нешева.

— Марш! — гаркнув Борсук. — Тікай і не пробуджуй у мені диявола! Коли й маю якісь зобов'язання, то перед людиною, перед сильним болгарином, і, що він захоче, усе йому віддам, а ви — тьху!

Плюнув і пішов.

Ось із цим Наском Розвідником післявересневих днів, із сьогоднішнім Атанасом Нешевим я зустрівся в Парижі й обміркував з ним усе, що мене непокоїло. Протягом тих кількох годин, що ми були разом, він розповів мені й про свою зустріч з Леною.

— Подзвонили мені з одного відділу, що якась жінка хоче побачитися зі мною. Це було сказано таким тоном, що я одразу пішов.

Відчинивши двері, побачив перед собою Лену. Ми не встигли навіть обмінятись привітаннями, як вона поквапливо розповіла про свої дві зустрічі з Анастасом Тодориновим. Вона не посміла назвати його Наском Авантюрою, або Наском Шибайголовою, як раніше.

Працювала вона в Софії, але часто бувала в нашому краю, і я запитав, які новини в селі. Говорила про все потроху, але я помітив, що найважливішого не зачіпала.

— Цей… Тодоринов… він часто виступає по радіостанції «Вільна Європа»?

— Так,

— Значить, він…

— Авжеж.

— А цими днями прикидався переді мною…

— Тобто?

— Прикидався — і все.

Ось делікатна ситуація, з якою мені важко було впоратися. Хоч і не уявляючи, чим саме я займаюсь, Лена принаймні знала, де працюю. Моя думка в такому питанні була б для неї остаточною. Коли ж їй натякнути, що Наско залишився тим же, яким вона його пам'ятає, то напевно похвалиться комусь. У перші роки вона переживала його втечу як особисту образу, картала себе, що не розгледіла, з якою людиною мала справу. А тепер навіть коли б і не відверто похвалилась, розповідаючи про нього знайомим, все ж вони могли б уловити щось таке, чого не слід було б вловлювати.

Я дивився на неї, намагаючись вигадати якусь відповідь, більш прийнятну, ніж ті, які давав досі, але так нічого путнього й не придумав. Обійняв її за плечі й сказав, немов цитуючи газету:

— Усі, хто працює проти Болгарії, наші вороги.

Відчув, як здригнулася.

— Кажуть, ти переслідувала його?

— Та хотіла побачити… переконатись…

— Навіть розпитувала емігрантів, де він живе.

Вона не відповіла, уникаючи мого погляду. Я вів далі упевненішим тоном, навіть з докором:

— Ходила до нього на квартиру.

— Але звідки ти…

— Говорити далі, чи сама розкажеш?

— Так, ходила. У наших краях патякали, що він живе, наче Крез, і я хотіла переконатися. Пішла, довго стояла перед входом… ну, не зовсім перед входом, а трохи збоку, і спостерігала… Наско кудись пішов, я піднялася сходами, побачила табличку на дверях. У цей час почула, що піднімається ліфт, і втекла на горішній поверх. По кроках зрозуміла, що з ліфта вийшло двоє. Вони мовчки відчинили Наскову квартиру й увійшли. А я обережно зійшла вниз. Мої друзі, які чекали на вулиці, сказали, що ті двоє вийшли з якоїсь машини, говорили англійською мовою. Тоді я вирішила… не знаю, як і навіщо… але надряпала на аркушику «Стережись!!!» і вкинула в поштову скриньку Наска. А ми вже перевірили, що в квартирі він живе сам, а тієї ночі до нього ввійшли якісь англійці чи американці… і хтозна-чому! написала, щоб начувався.

— А номер машини, якою вони приїхали, записали?

— Та… ні, не помітили.

— Ех ви, розвідники! Довідались, де і як живе ваш земляк, а не помітили, хто і як уночі вдирається в його квартиру. Втім, це їхні справи. Більше не переслідуйте

Наска, бо вам може перепасти і від нього, і від тих самих американців чи англійців. Ясно?

— Ясно.

— Побувай у його батьків, скажи, що бачила його — живий, здоровий, почувається добре, щастить йому.

— Я побуваю, але не можу заспокоїтись… болить мені…

— Знаю. Побувай, принеси їм цю маленьку радість, передай привіт од мене.

— А що ж мені сказати їм, він одружений?

Голос видав її, але я прикинувся, що нічого не помітив.