— Ні, і наскільки мені відомо — навіть не збирається одружуватись. Якось у кафе заявив, що коли й одружиться, то тільки з болгаркою.
— Як так з болгаркою? Невже він повернеться до Болгарії?
— Цього не знаю, але певен, що з чужинкою не одружиться.
Я вигадував з чистою совістю, вважаючи, що роблю добре. Бо, поки до неї дійдуть чутки, що Наско одружився, він може й розлучитися.
— Я навідаюсь до тітки Стефани, як тільки повернусь, — ще раз пообіцяла Лена.
— Ось тобі гроші, купи їй що-небудь і скажи, що від Наска.
— Він і сам хотів щось передати, але я не взяла.
— Ти робиш це… для його батьків, які не винні, що їхній син залишив Болгарію.
Чорні очі її спалахнули, обличчя наче засвітилося. Саме таким пам'ятав її лице під час шкільних канікул. Лена поверталася з гімназії, а я — з військового училища. Може, завдяки виразу обличчя, а може, й через ті коси в місті називали її Циганкою. Колись Наско розквасив носи двом парубкам, які дражнили дівчину цим прізвиськом.
Коли ми залишалися з ним удвох, він твердив, що Лена саме така, бо належить до його групи крові. А щоб це не видавалося занадто самовпевненим, він додавав:
— До нашої групи крові — групи Райка Моряка. Тепер вона вже солідна й — на жаль — стара дівка.
Досі не вийшла заміж чи то через зникнення Наска, чи то через нещасливе кохання до іншого.
Звичайно, дівчина й зараз належить до групи крові послідовників Моряка, і саме до найбільш хвалькуватої категорії його шанувальників. Саме через те я нагадав:
— Про подарунки від Наска — нікому ні слова! Адже невідомо, як це можуть витлумачити.
Вона мовчки кивнула головою.
Учні Райка Моряка хоч як люблять бити себе в груди, вміють дотримувати слова. Особливо коли обіцяють це мовчазно.
Після триденного перебування в Парижі я повернувся до Арени. Кларк був задоволений матеріалами, які я привіз. Розпитував про політичні плітки, цікавився, що говорять один про одного керівники різних емігрантських груп.
Вийшовши від Кларка, я зазирнув до Дейвіс. Вона розповіла мені останні новини в редакції, історії, пов'язані з Великовим. Я перехилився через стіл і стиснув їй руки.
— Люба Мері, під три чорти всі історії з Великовим. Минули ті часи, коли такі справи хвилювали мене. Зараз інше бентежить мої думки. Чи одружимось ми з тобою?
— Oro, ти диви, що в нього на думці! Тоді поміркуймо як серйозні і… дорослі люди.
— А хіба не рано нам думати по-дитячому? У дитинство впадають після певного критичного віку, ми ж ще не прожили своїх медових літ.
— А в диверсійному центрі?
— Це було до шлюбного періоду й не рахується.
Увійшов Кларк. Дейвіс із незвичною для неї ніяковістю підвелась, неначе школярка, яка не виконала домашнього завдання, й запитала англійською мовою, чим може бути корисною. І перш ніж Кларк відповів, я також підвівся й, намагаючись діяти в унісон із Дейвіс, також заговорив англійською мовою:
— Містере Кларк, що ви скажете, коли ми…
— Hace, прошу тебе! — урвала мене Мері й навіть притопнула ногою.
— Кажіть, кажіть, — заохотив Кларк.
— Не слухайте його, ми ще нічого не вирішили.
— Але, значить, все ж щось обміркували.
— Ви вгадали, й тому хотілося б почути вашої поради. Я прошу руки Дейвіс.
Якусь мить завагавшись, він підняв руку, неначе збираючись благословити нас, і почав:
— Діти мої, в ім'я господа бога… Мабуть, щось плутаю, давно вже не бував у церкві. А чи певні ви, молоді люди, що я можу прислужитись вам своїми порадами?
Я поспішив відповісти найрішучішим тоном:
— Звичайно. Саме тому звертаємося до вас.
— Це питання надто серйозне, щоб його вирішувати стоячи…
— …і без віскі, — додав я.
— В такому разі прошу до мене, там нам ніхто не заважатиме.
— Але навіщо! Зовсім непотрібно!.. — бурмотіла Дейвіс, сварячись на мене пальцем.
— Люба Мері, — сказав Кларк, коли ми ввійшли до його кабінету, — адже ви добре знаєте, що я маю очі й на спині.
— Хіба я роблю щось непристойне, шефе?
— О ні, не хотів цього сказати.
Він запросив нас сісти у крісла біля малого столика й сам подав чарки. Дейвіс підхопилася, щоб допомогти йому, але Кларк примусив її сісти, а потім налив нам віскі, подав сифон із содовою водою.
— Ну, панове, отже, ви хочете не так порадитися зі мною, бо, судячи з усього, вже вирішено у вас, як повідомити своє рішення. Вважаєте, що це найпоштивіший спосіб, у який молоді люди можуть звернутися до свого шефа — інваліда з жіночих, шлюбних і любовних питань.
Мені здалося, що Кларк образився, і я поспішив запевнити, що він даремно сердиться, бо ми справді тільки говорили про це, але ще нічого не вирішили остаточно. Дейвіс із дівочим збудженням стверджувала мої слова.