— Як би там не було, нам слід випити за ваше щастя, прекрасні молодята, мої найперші помічники. Амінь!
Він поцілував Дейвіс у чоло, торкнувся губами моєї щоки.
— Дозвольте і мені поцілувати вас, містере Кларк, — попросила Дейвіс.
— З великим задоволенням підставлю — що, губи чи щоку? — раз мене чекає поцілунок такої дами.
— Губи, підставляйте губи! — захоплено вигукнула Дейвіс і гучно поцілувала його.
Ми сіли, і Кларк сказав:
— Мені здається, що ви вже маєте мою пораду, якщо вона взагалі потрібна вам. Тільки не сприймайте моїх слів як натяк піти звідси. Адже ви дістали благословення від самого таточка Кларка. Відверто кажучи, я чекав цього ще кілька років тому.
— У таких випадках, — сказав я, — на перешкоді іноді можуть стати дрібні сварки, про які потім щиро шкодуєш і подеколи навіть видираєш на собі волосся.
Із звичною стриманістю він зауважив:
— Наскільки я бачу, ваша чуприна зовсім не постраждала від надмірних мук сумління.
— Це ж до слова, містере Кларк. А все-таки ніколи не пізно виправити давню помилку.
— Розумно. А чи можу я запитати дещо? Чи позначиться шлюб на вашій роботі в нашому інституті?
Ми, наче по команді, заперечили — звичайно, ні.
— Коли так, спасибі. Я добре знаю вас і буду радий, якщо ви працюватимете в бюро принаймні доти, доки я його очолюю.
— І мови не може бути, щоб залишити бюро, — рішуче заявив я.
Вийшовши з його кабінету, я подумав, чи не переборщив з патетикою, але одразу заспокоїв себе, бо таким же тоном говорила й Дейвіс і, якщо він хоч трохи сумнівається в мені, навряд чи втратив довіру до неї. Все-таки він підкреслив, що цінує нашу роботу в бюро й не хотів би, щоб ми залишили його.
Коли двері до кабінету Кларка зачинились, я поривчасто обійняв і поцілував Дейвіс. Вона рішуче, немовби сердячись, відштовхнула мене.
— Невитриманий… тип!
Я ступив до неї, вона заховалася за письмовий стіл.
— Прошу тебе, Насе, а то закричу.
— Гаразд, не буду… зараз.
— Ти такий же, як і десять років тому, — завважила вона, поправляючи одяг і зачіску. — І навіть не думаєш, що хтось може увійти.
— А мені начхати на всіх!
ДОЧКА БОРСУКА
Це знову розповідає Наско Розвідник-перший: — Що мій земляк і тезко натрапив на мінне поле, я зрозумів із нашої зустрічі в Парижі. Слід було розробити чіткий план, щоб розібратися, хто проти кого спрямовує пістолет.
Я часто замислювався^ чи можливе таке споріднення, така єдність поглядів і характерів, звичок — коли хочете, то й переживань, — чи можлива така однаковість, немов у близнюків, проте без будь-якого біологічного зв'язку? Між нашими родинами немає нічого спільного. Єднало нас тільки те, що ми обоє виросли в рибальському кутку при-дунайського села Брегового. Спільними були й наші дитячі та юнацькі вихватки.
Нас обох охрестили майже однаковими прізвиськами: Наско Перекотиполе, Наско Ледар, Наско Шибайголова… А коли ж усе-таки доводилося уточнити, про кого з нас іде мова, тоді казали:
— Хто, Наско Тодоринов?
— Він.
Отже, йшлося про нього. А про мене говорили:
— Наско Нешев.
Згодом різниця між нами стала відчутнішою. Після того, як я пішов на фронт і був кілька разів у німецькому тилу, хлопці приклеїли мені нове ім'я: Наско Розвідник. А щоб не відстати від мене, той назвав себе Наско Розвідник-другий.
Коли ми працювали в одному відомстві в Софії, наші начальники завважили першу істотну відмінність між двома тезками — хоч я трошки молодший, але достиг раніше за нього. Певно, в цьому був якийсь сенс, бо він продовжував носити наше спільне юнацьке прізвисько — Наско Авантюра.
Анастас Тодоринов заплив у міжнародні води — кинувся у них так, як це міг зробити лише він. Та де б він не був, я знав кожен його крок. Звісно, не для того, аби перевіряти, просто щоб через мене можна було б подавати йому необхідну допомогу. І ось настав такий момент.
Одразу після зустрічі в Парижі я поїхав в одне містечко. Там зустрівся з болгарами, які жили неподалік од школи, де працював Борсук. З нескінченних порожніх балачок упродовж цілого дня я вловив лише кілька слів, які становили інтерес:
— Борсук? Десь завіявся, п'янюга. Вже з десять днів не з'являвся.
Це ще не означало, що Борсук саме в Арені, але важко було припустити, що він деінде, коли його нема там, де він живе й працює. Насо, мабуть, має рацію — водій з пишними вусами у блакитному «фіаті» був Борсук.