Я повернувся до Арени вже по обіді. Чалапав сходами, втомлений спекою і довгим сидінням за кермом. Комір сорочки липнув до шиї. Дорогою я багато курив, і в роті мені гірчило. Збирався викупатись, а тоді вже відпочити, але не встиг зробити ні того, ні того. Відчинивши двері своєї квартири, почув незнайомий голос.
З фотеля в передпокої підвелась Николина, дочка Борсука. Я ледве впізнав її. Бачив два роки тому — кволу й змучену дівчинку. Тепер це була молода жінка — модна зачіска, спідниця відкриває коліна, які можуть витримати й найприскіпливіший чоловічий погляд. Правда, взуття немодне, до того ж — поношене. Вона вже другий рік була студенткою, обрала німецьку філологію, але, побачивши мене, підвелась ніяково, наче школярка. Привітався з нею, розпитав про подорож, але, помітивши в її очах настирливе запитання, завів в одну з кімнат.
Удома не годиться говорити про службові справи, але в мене буди деякі пристрої, які дозволяли розмовляти, не боячись, що наші голоси хтось почує.
— Ти наче розтривожена, — прошепотів я.
Вона кивнула й продовжувала дивитися на мене.
— Нічого страшного, твій батько живий і здоровий, але його нема там, де він працює, а нам необхідно знати, де він. Тому ми спішно викликали тебе, щоб ти допомогла нам.
— Але чи означає це, що ви його шукаєте… ви його шукаєте, щоб…
Вона закусила губу.
— У нас немає таких намірів. Йдеться про інше. Маємо підозру, що американці викликали його сюди й звеліли ліквідувати чи принаймні налякати одну людину. Щоб приховати його участь в операції і щоб ми не могли порозумітися з ним, вони його десь переховують.
— Товаришу Нешев, — заїкуючись, озвалася вона, — ви знаєте, я… я не схвалюю того, що робить тато, але все-таки він мій батько і… робіть, що вважаєте за потрібне, але чи не можна без мене…
— Я ж сказав тобі, не хвилюйся. Він потрібен нам тільки живий.
— Не знаю, але…
— Даремно тривожишся. Біля тебе завжди буде наша людина. Ти мусиш бути спокійною і нічого не бійся. Ти приїхала як туристка, шукала свого батька, розпитувала про нього болгар, але вони сказали, що він десь поїхав, і тому ти продовжуєш шукати його.
— Все-таки якось… чому саме я?
— Бо саме ти нам зараз найпотрібніша.
— Не знаю, чи справді потрібна вам, але все сталося так блискавично, що я й досі не можу оговтатись. Навіть не встигла зібрати речі. Мене викликали з лекції й одразу посадили в літак.
— Не турбуйся, ми забезпечимо тебе всім необхідним.
Наступного дня я повернувся додому пізно. Обережно відімкнув вхідні двері — часто повертався пізно й виробив навичку не будити дружину й дітей. У холі світилася лампа. Обережно зазирнув. У кріслі спала Николина, а на колінах у неї лежала книжка. Я обережно поторсав за плече. Дівчина злякано підвела голову.
— Чому ти не лягла?
— Хотіла дочекатися вас.
— Знайшла його?
— Ні.
— Саме через те тобі слід відпочити.
— Я хвилювалась…
— Але хоч почула щось?
— Нічого абсолютно. Була у двох кафе і на базарі, говорила з болгарами, розпитувала про батька.
— Правильно, нічого іншого ти й не могла чекати.
— Але якщо ви не вірили, що ми його знайдемо, навіщо мені взагалі треба було приїжджати й вештатись тут?
— Я переконаний, що як і не знайдемо його, то принаймні з'ясуємо, де він був у ці дні, а для нас це дуже важливо.
— Значить, завтра…
— Саме так. І завтра, і позавтра ти ходитимеш по місту, поки не натрапиш на якийсь слід.
— А може, товаришу Нешев, усе це марно? Чи не перейшов він у Болгарію, бо я чула, він погрожував це зробити, щоб забрати мене.
— Не думаю. Не настільки він дурний, щоб не розуміти — раз ти не хочеш бути з ним, силою тебе не втримає.
— А якщо він тут спробує викрасти мене?
— Навряд. Якщо з тобою щось трапиться, людина, яка супроводжує тебе, знає, що робити. Пусте, ти боїшся небезпек, які не можуть тебе спіткати. Відпочивай, бо завтра вийдеш зразу після сніданку.
Я заспокоював її, а сам думав, що якраз од Борсука можна чекати чого завгодно.
Найбільшим задоволенням для нього було засилати до Болгарії диверсійні групи, але розвідувальні центри відмовились від цього способу й перейшли до інших форм роботи. Однак ці нові форми не припали до душі озлобленому Борсукові. Звідси його розчарування і зневіра. Єдиною жаринкою, яка зогрівала його спопелілу душу, були спогади про дитячі роки його дочки. Довідавшись, що Николина тут, він, цілком можливо, не показуючись на очі, через своїх приятелів встановить з нею зв'язок, щоб умовити її залишитися з ним.