— Любий, ти невичерпний… невтомний і невичерпний у найширшому розумінні слова! Завжди, протягом тих кількох років, коли мені було тяжко, я згадувала тебе, і ці спогади додавали мені сил. Так, завжди! Тільки…
Вона замовкла, я почув стримане зітхання.
— Що тільки?
Мері ще міцніше притулилась до мене й так стиснула руки навколо шиї, що мені довелось навіть покрутити головою, аби трохи вивільнитись.
— Нічого.
— Ні, щось є. Прошу без загадок, не примушуй мене непокоїтись.
— Абсолютно нічого, любий.
— А, вибачай, щось тут не так. Сказавши «а», скажи й «б». Припиняємо офіційне засідання й приступаємо до консультацій на високому рівні. За взаємною згодою ці розмови не заносяться до протоколу.
Уникаючи мого погляду, вона встала й перейшла у своє крісло, але я помітив — хоч не можу твердити з певністю, — що коли в її очах не було сліз, то принаймні вони були вологі.
— Не знаю, чи ти зрозумієш мене, — заговорила Мері англійською мовою. — Не припускаю, щоб людина, яка під своїм справжнім іменем двічі на тиждень виступає по радіо проти комуністичних режимів, могла працювати на якусь соціалістичну державу. Але ось нікчемна публікація в софійських газетах примусила шефа шукати коло себе чужого агента. Сумніви впали й на тебе — він нічого не говорив, але я помітила. Ти й сам збагнув, ми вже говорили про це, тому я знову кажу, хоча, коли шеф довідається, мене не тільки звільнять, а й віддадуть під суд.
— Люба Мері, хіба ти не помітила, що ці сумніви я сприймаю з гумором?
Вона підвела голову й стривожено подивилась на мене.
— Справа не обмежується тільки сумнівами, любий.
— Ти хочеш сказати, що триватимуть і перевірки? Але ж це так природно!
— Яким легковажним ти буваєш іноді! Невже не ясно, що, коли доведуть навіть найменшу твою провину, ти зникнеш протягом кількох годин, і ніхто й ніколи не довідається, куди ти подівся! Зникну й я.
Вона й не намагалася приховати жаху, який охопив її. Швидше старалась навіяти його своєму легковажному другові, котрому завжди було байдуже до кулі, що може наздогнати його.
— Гаразд, скажи, що мені слід робити… що вимагається від мене.
— Вимагається, коли є щось…
Вона замовкла. Певно, збагнула, що нерви її можуть не витримати і що таке питання не вирішується з гарячковістю й неврівноваженістю розгніваної гімназистки.
— Вимагається, любий, щоб ти думав не тільки про себе, але й про мене. Ти розумієш, що це означає?
Демонструючи, як розумію її тривогу і передусім, ким є для мене Мері Дейвіс, я устав і міцно пригорнув її. Вона відштовхнула мене і, майже плачучи, вибухнула:
— Ти нічого не розумієш, авжеж, не розумієш і не бачиш, що чекає тебе!
— Розумію, дуже добре розумію, люба Мері, але я плюю на все, бо я чистий!
Настала моя черга обурюватись і шкодувати, виплакувати свої болі й шукати співчуття, і це співчуття я дістав у вигляді палких поцілунків.
Було б самообманом вважати, що шлях переді мною чистий. Якщо нам з моїм тезком і земляком вдалося спрямувати підозру щодо історії з «утікачем» проти Великова, підкинувши версію про те, що він агент-двійник, то вина за публікацію відомостей про фінансування товариства «Схід — Захід» все ще висить наді мною — тоді Великова ще не було на сцені.
Інакше кажучи, буде гіркою помилкою вважати, що я обминув небезпеку. Це прозирало в словах Дейвіс, а найбільше в її тривозі — на мене чекають ще тяжчі випробування, і, певно, через те вона не поспішає брати шлюб. Але що б там не було, я вже здобув беззастережне довір'я моєї завтрашньої дружини, секретарки полковника Кларка.
Завдяки цьому, а може, чомусь іншому, не ковтнувши й краплі збуджуючих медикаментів, я шаленів, наче юнак, що втратив голову од щасливого кохання.
У якусь мить Мері помітила мій годинник і скрикнула:
— Я запізнилась!
— Не хвилюйся, люба, в тебе є виправдання — адже це перший день нашого медового року.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ НЕЖДАНОГО ГОСТЯ
І знову слово бере Наско Розвідник-перший:
— Навряд чи потрібно уточнювати мій офіційний статус у цьому місті. Назвавшись дипломатом, я дам привід говорити, що болгарські дипломати — розвідники. Якщо ж твердитиму, що працюю в торговельному представництві чи кореспондентом, те ж обвинувачення впаде на наших комерсантів чи журналістів. А чому розвідник має бути обов'язково дипломатом, комерсантом чи журналістом? Хіба мало інших можливостей для виконання його справжніх завдань?