Ясно, що про ці справжні завдання якщо не знають точно, то принаймні здогадуються ті, хто цікавиться моєю персоною. У такому разі важливо інше — не попастись.
Як у більшості європейських міст, так і тут політичні емігранти добре знають таких службовців, як я. Нас знають навіть їхні дружини й діти, бо їм постійно втовкмачують: «Стережіться Нешева! Ніяких зустрічей і розмов з ним! Навіть коли він заговорить до вас, проходьте, наче не до вас звертається!»
Звичайно, до таких наказів удається меншість. А більшість, коли поблизу немає чужих вух, сама заводить розмови, та ще на найпекучіші теми.
… Я вирішив цього разу взяти ініціативу в свої руки — переговорити не аби з ким, а з дружиною Чавданова, а потім і з ним самим.
Мені потрібен був певний час, щоб з'ясувати, хто й коли буває вдома. Близько п'ятої години дня я ввійшов у двір одного житлового будинку й придивився до дітей, які бавились там. Попрямував до одного тринадцяти-чотирнадцятирічного хлопчака з короткою шиєю і рано розвинутими плечима.
— Євгеній! — гукнув я так, наче ми були давні друзі.
Хлопець застиг на місці, придивляючись до мене. Він добре чув своє ім'я, але гукав його незнайомий чоловік, та ще болгарською мовою. Я по-товариському кивнув йому. Він обережно підійшов, допитливо придивляючись до мене.
— Здрастуй!
Євгеній потис простягнуту йому руку, але не відповів.
— Мати дома?
— Так…
— Ти можеш одвести мене до вас?
— Мо… може, ви з посольства?
— Ні.
— З торговельного представництва?
— Я не торговець.
— Тоді ви з представництва «Балкантурист» або «Табсо»![10]
— Знову не вгадав.
— То звідки ж?
— З одного іншого представництва, яке торгує мідіями й равликами.
— Жартуєте?
— У такому разі — давно живу в місті.
— Емігрант?
— Ні.
— Значить, не скажете, хто ви?
— Маєш рацію, тільки це зовсім не таємниця — звичайний собі службовець в одній канцелярії, яка представляє комерційне транспортне об'єднання.
Відповідь, здається, задовольнила хлопця, і ми, нарешті, пішли. Я йшов попереду, неначе кожен метр цього двору був мені знайомий і не раз випадало гостювати в Чавданових. Євгеній трохи відстав, здивування не залишало його, і я підбадьорливо всміхнувся.
— Як вас звуть?
— Нешев.
Хлопець став, а точніше — скам'янів. Проте в його очах я помітив не страх, а цікавість. Він зморгнув, ковзнув поглядом по мені — від голови до ніг, спробував ввічливо всміхнутися, але обличчя скривилось у гримасі.
— Не хвилюйся, Євгене, — сказав я й по-дружньому обійняв його за плечі. — Невже я такий страшний, як тобі говорили про мене? Ходімо до вас, і ти переконаєшся, що я такий же, як і всі інші добрі дядьки.
Він усе стояв, наче йому відібрало ноги, і я не без зусилля мусив повести його з собою.
Перш ніж ступити у парадний вхід, хлопчина відсторонився й знову з цікавістю обдивився мене. Мовчки увійшли в ліфт. Коли двері зачинились і я став спиною до них, Євгеній занепокоєно закліпав, неначе потрапив у пастку. Я знову спробував заспокоїти його усмішкою, поклав руку йому на плече.
— Мабуть, багато поганого говорили про мене, раз ти так боїшся?
— Та ні, я не боюсь, але мама не знає, що ви прийдете, і татка нема.
— Нічого поганого не маю на думці.
— А… а для чого ж ви ідете до нас?
— Просто побачитись із твоїми батьками.
Хлопець подзвонив і заховався за мене, наче хотів побачити подив своєї матері. Однак її подив тривав лише мить.
Вона була вища й худша за свого чоловіка. Попри її тридцять п'ять років — просто жінка в розквіті краси.
П'ятнадцять років тому, ще не одружені, обоє виїхали з Болгарії. Вона тоді тільки закінчила гімназію, вступала до театрального інституту, але не пройшла за конкурсом. Брала участь у самодіяльному театрі, компліменти сипались на неї з усіх боків, численні поклонники провіщали їй блискучу артистичну кар'єру, а Чавданов уже нашіптував, що це може статися тільки за межами Болгарії.
Уже за кордоном знайшли болгарина, який торгував нашими винами. Цікаво, що цей чоловік, якого деякі наші торговці вважали за великого патріота Болгарії, одразу дав притулок молодятам — квартиру, одяг, їжу.
Він чи хтось інший — мені принаймні невідомо, хто саме — зв'язав їх з англійською розвідкою, і обоє виїхали до Англії. Не прожили там і року, як їх перекинули до Західної Німеччини. В них народився Євгеній. Із західними німцями також недовго попрацювали і зв'язалися з представниками Центрального розвідувального управління. З їхньою допомогою Чавданов улаштувався на радіостанцію «Вільний світ», а три останні роки завідує болгарським відділом товариства «Схід — Захід».