Десь через півтори години батько повернувся. Знову почав допитуватись, за чиїм наказом я розшукувала його. Я мовчала. Мовчала й увечері, коли він прийшов п'яний. Мовчала й наступного ранку. Тоді він ухопив мене за плечі, трусонув і закричав просто в обличчя:
— Говори!
— Або вбий мене і тоді вже напевно не почуєш ні слова, або відпусти.
— Відпущу тільки тоді, коли скажеш, хто й навіщо доручив шукати мене.
Я підвелась у ліжку і, гнівно дивлячись йому у вічі, сказала:
— Татку… відколи я тут, я вперше звертаюся так до тебе… Татку, я ж твоя дочка. Мама казала, що ти радів моєму народженню, бо я схожа на тебе. Отже, якщо не щось інше, то частку твоєї упертості я успадкувала, і тому марно тримати мене під ключем.
— Ти вовченя, вовченя, навчене комуністами!
Він вийшов і повернувся тільки пізно вночі. Найперше перевірив на кухні, чи щось з'їла. А я ні до чого не доторкнулась — може, вже другий день. Татко жбурнув тарілки на підлогу й увірвався до мене.
— Голодовка, га?
Ступнув до ліжка — величезний, згорблений, неповороткий, з довжелезними руками. Я злякалась і притулилась до стіни. Він хитнувся, але не вдарив — упав на коліна…
— Не бійся, ще зрозумієш, я не такий, як ти думаєш. Зараз я трохи підпив і можу щось наплутати, але ти розумна й розсудиш. Ти розумніша за всіх жінок, яких я знав у цьому місті! Тому я хочу, щоб ти залишилась, бо життя моє порожнє, навколо мене пустка і немає людини, яка сказала б мені добре слово. Я не допитуватиму тебе більше, тільки ще раз прошу — поживи тут трохи, запишись в університет, не поспішай додому. Залишся зі мною, Николинко! Залишся, бо я збожеволію без рідної душі й накладу на себе руки. Я вже в такому віці, коли страшно жити самому. Як подумаю ввечері, що треба повертатися додому, волосся стає дибки. Чекала б мене там близька людина, своя кров… Я зібрав дещицю грошей — твої будуть…
Йому перехоплювало дихання, і я намагалась говорити якомога твердіше:
— Я не залишусь, татку. Краще ти повертайся до Болгарії, щоб жити разом з нами.
Він випростався й підвищив голос:
— Повернутись, щоб застрелили чи кинули за грати? Ніколи!
І вийшов. Я чула, як рипнули стулки бара.
Опівночі він був п'яний, як чіп. Ледве вмостився на дивані в передпокої.
Я боялася, щоб він не прокинувся, але все ж устала, вийняла з його кишені ключі й босоніж вийшла.
— Ти не помітила якихось змін у батькові?
— Нічого особливого.
— Може, він відпустив собі вуса?
— Ні, він ніколи не носив вусів. Я записала назву вулиці й номер будинку. І чималенько поблукала, поки знайшла вас… Оце і все.
Усе було для неї, але далеко не все, що потрібно було знати мені.
Я наважився на один не дуже обережний хід. Подумав, що коли нічого не виграю, то принаймні нічого й не втрачу. О ранковій порі, коли люди йдуть на роботу, увійшов в одне маленьке кафе. Щоб виправдати своє досить тривале сидіння, спожив значно більше кави, ніж звичайно за сніданком.
Але сидів не марно. З дверей, за якими я спостерігав, вийшов Борсук. Він справді був без вусів. Запалив сигарету й огледівся. Пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить, прудко кудись подався. Наздогнав його саме тоді, коли він збирався звертати в бічну вулицю, де, мабуть, поставив свою машину. Я ввічливо привітався з ним, знявши капелюха. Він стримано відповів, однак не здивувався нашій зустрічі.
— Як поживаєш, як здоров'я? — запитав я.
— Не думаю, щоб турботи про моє здоров'я привели тебе сюди, — похмуро озвався він і сторожко зиркнув навколо.
— Ми давно не бачились. Може, ти боїшся нашого знайомства і вирішив припинити його? А то давай десь присядемо, га?
Кивнувши, він мовчав, видно, чекаючи, що я ще скажу.
— Наскільки я зрозумів, ти давненько вже в місті, а не визнав за потрібне озватися, — заговорив я.
— Облиш ці вступи, — майже роздратовано промовив він, — у мене лише кілька хвилин. Але перш ніж ти почнеш запитувати, я хочу дещо запитати в тебе.
Помовчав і зазирнув мені у вічі.
— Це ти викликав мою дочку з Софії?
Я спробував удати здивування, мовляв, про що мова?
— Якщо ти не хочеш припиняти наше знайомство, — розхвильовано вів далі Борсук, впритул підійшовши до мене, — авжеж, коли не хочеш, щоб ми припинили зв'язок, скажи відверто, мені це важливо — це ви її викликали?
— Нічого не знаю про твою» дочку, оце тільки від тебе довідався, що вона приїхала. Коли вона тут, певно, зупинилась у когось із болгар, і я легко знайду її.