— Може, й так, але мені здається, що ти нещирий.
— Я доведу, що твої підозри безпідставні, тільки скажи, ти певен, що вона тут, аби я не витрачав марно часу й сил на її розшуки?
— Вона тут.
— Надвечір, найпізніше завтра ранком я знатиму, де вона, й умовлю її зустрітися з тобою або — якщо відмовиться, — принаймні подзвонити тобі по телефону. Дай номер.
Я вийняв нотатник, щоб записати номер, але він сказав, що сам подзвонить до мене.
Я узяв його під руку. Цей дотик був мені потрібний не менше, ніж його позитивна відповідь. Там, де не світило зізнання, я вдавався по допомогу до техніки.
— Ти давно тут, а не дзвониш, — знову сказав я.
— Чому — давно?
— Бо тебе давно вже засікли, і, мушу тобі сказати, у блакитному «фіаті», коли ти наїхав на якогось громадянина.
— Ти диви, в людей очі є.
— А хіба ти досі не переконався, що в нас гострий зір?
— Навпаки, не раз пересвідчувався в цьому.
— Значить, мусив би мати більше розуму.
— Ви справді далеко бачите, але ти, пане Нешев, не досить добре знаєш мене: коли йдеться про комуністичних агентів у нашому середовищі, я відчуваю тільки ненависть! Я людина відкритого бою й ненавиджу агентів і провокаторів. І коли той, хто викличе мою ненависть, ваш чоловік, краще вчасно прибрати його, бо нарветься на лихо. Якщо не я, інший зведе з ним рахунок, але присуд йому вже винесено. Цього з тебе досить, і не пробуй довідатись більше! Надвечір я подзвоню тобі.
Справді, цього мені було досить — того, кого він вважав агентом комуністів, могла роздушити його ненависть. Важливо було знати, кого він вважав нашим — Тодоринова чи Великова?
РАНКОВИЙ ВІЗИТ
Навряд чи слід говорити як саме — для цього є багато способів, — але вже за день я знав про розмову мого тезка з Борсуком. Наступного ранку мене збудив настирливий дзвінок. Я підвів голову й прислухався — нікого не чекав такої ранньої пори. Знову подзвонили, ще настирливіше. Я, мабуть, даремно заспокоював себе, що буря минула.
Майже ніхто не знав, де я живу. Найкращі друзі ніколи не прийдуть сюди. Хіба тільки в тому разі, коли довелося б рятувати мене від небезпеки й переправляти до Болгарії. Від інших, хто знав мою адресу, не доводилось чекати приємних звісток у такий незвичний час…
Тихо встав, накинув піджак, у якому завжди носив нікельований маузер, але не поспішав відчиняти. На сходах не чути було кроків, непроханий відвідувач явно не збирався йти.
Я підійшов до дверей босоніж, вважаючи, що абсолютно безшумно, і все ж почув характерний, добре мені знайомий голос:
— Годі розглядати мене, відчиняй. Це я.
Я відчинив. Борсук глянув на мене спідлоба, кислий, похмурий, у пожмаканому піджаці.
Не запрошуючи його, я пройшов уперед. Одну руку тримав у кишені, у другій диміла сигарета.
— Закладаюсь, — пробурчав він, — ти накинув піджак тільки тому, що в ньому лежить якась залізяка. І чого ти боїшся? Може, винен?
— Не більше за тебе.
Не чекаючи запрошення, Борсук всівся у фотель і, наче господар, наказав:
— Нічого стовбичити, дай-но газованої води відсвіжити рота, а коли нема води, коньяк напевно знайдеш, хоча знаєш, що я віддаю перевагу нашій слив'янці.
Я вийняв з холодильника воду, дістав пляшку сливової.
— Еге, оце напій! — вигукнув він. — А коли знайдеш щось і на зуб…
Знову застиг як засватаний.
Я нарізав ковбаси, й, коли сів навпроти нього, він уже встиг хильнути ракії. Налив йому ще, цокнулися, випили, і він заплямкав ковбасою.
— Начальство гнівається, коли порушують його спокій, але ти своя людина і нічого бурмоситись. Я щойно з поїзда, подітись нікуди, то — одразу до тебе.
— Звідки приїхав?
Борсук назвав місто, де була американська школа.
— Звідти нема поїздів у такий час.
— Ти їздиш машиною і не знаєш розкладу поїздів.
— Маєш рацію, не знаю, але абсолютно певен, що в цей час звідти нема жодного поїзда.
— Ти диви, як затнеться на чомусь, упертіший за віслюка! Ти краще ще налий мені ракії, бо незручно ж мені самому наливати. Ну, як життя? Виголошуєш промови, закликаєш наших співвітчизників повстати й повалити червону тиранію, а вони й не думають повставати^ та й влада од твоїх промов і коментарів і не збирається хитатись.
Я сидів, мерзлякувато зіщулившись, і дивився на нього скоса, мовчки, очікувально. Знав, що, коли він розбазікався, неодмінно вибовкає і те, за чим прийшов, не чекаючи заохочень чи розпитувань.
— Отже, поживаєш добре, га? І нечисте сумління по ночах тебе не терзає? Чи все-таки щось погане ввижається по ночах? Скажімо, ніж, кров?