Розмова звернула у небезпечне річище, і, попри миролюбний погляд мого незвичного гостя, я про всяк випадок опустив руку в кишеню, де лежав пістолет.
— А я не маю таких намірів, — засміявся Борсук і знову налив собі ракії. — Ти ж добре знаєш, що в мене рентгенівські очі. Не чіпай іграшку, бо, поки ти вихопиш одну, я спрямую на тебе дві.
Він мав рацію. Коли вже вирішить почастувати мене кулею, мені навряд чи вдасться випередити його — не випадково ж стільки років працював у диверсійній школі.
Борсук глянув на мене з-під кошлатих брів і пробурчав:
— Слухай-но, чому всі ви дивитесь на мене як на різника? Облиште нарешті, бо… бо і в мене є гідність, та й знаходяться люди, які сприймають мене як людину, тож я й оком не зморгну, щоб зарізати вас і перекинутись до них. Мені вже за п'ятдесят, я вештаюсь по чужих землях, наче безпритульний собака, танцюю на задніх лапках перед тим чи тим начальником. І для чого? Поясни мені — для чого? Щоб мати кусень хліба й пляшку. Але зрозумійте — і мені терпець може урватися, а тоді кепсько вам буде! І край!
Він ударив долонею по столу й мало не побив чарки. Цей несподіваний вибух був чимось викликаний, але я все ще не міг зрозуміти причин.
— Чого це ти розкричався? Хто це тебе так завів, що ти на мені лють зганяєш?
— Хто? Такі ж начальники, як і ти. Непереливки мені вже од наказів і начальників. Не можеш зустрітися, з ким хочеш, не можеш випити ракії там, де тобі п'ється, — та чи мало чого!
— Невже й до мене приходити забороняють?
— А звідки я знаю, якому богові ти молишся? Знаю тебе як надійну людину, стільки років тебе знаю, чув про тебе гарні слова від гарних людей, але ж, виходить, і тобі довіряти не можна,
— Чим же я підірвав твою довіру?
— Звідки я знаю чим! Коли б я вмів читати людські думки, усе б для мене було ясно, а так я наче в тумані. Розумію тільки, щось сталося, а що саме — один бог відає!
— І що ж ти почув? — тихо, байдуже запитав я.
— Я вже сказав — тільки якийсь душок і нічого більше.
— Ти з чотирьох чарок не напиваєшся, а твої балачки…
— Ха, хлоп'я ти зелене, думай краще, як вберегти голову, і не стався так легковажно до цих моїх балачок.
— Берегти голову, щоб ранком, як ітиму на роботу, мене не збила якась машина? Наприклад, блакитно-синій «фіат»? За кермом якого сидітиме водій з пишними вусами?
Він, мабуть, чекав, що, сказавши це, я торжествуватиму чи викажу своє презирство. А я не зробив ні того, ні того. Говорив неуважно, як про речі, варті лише поблажливої усмішки. Борсука здивували мої слова, але я вдав, що нічого не помітив. Він проказав:
— Ну, далі!
— Ти півгодини говориш загадками, а я сказав лише одне слово — і ти одразу нашорошив вуха. Хочеш зрозуміти, що я знаю й чого не знаю?
Мені здалося, що настав час для наступу, тому продовжував:
— Слухай, друже, для нас інших шляхів нема — лише один, з американцями. Визволення Болгарії залежить від їхньої допомоги, хліб для усіх нас також дають вони. А хіба ти не вважаєш за потрібне знати, що діється в нашому середовищі, що, коли вирішується доля того чи того болгарина, перш за все ми самі повинні подумати й обміркувати це серед своїх?
Я говорив уже так, наче виголошував промову.
— Ми втрачаємо нашу національну гідність, втрачаємо усвідомлення, що ми болгари. Оце страшно, Борсук!
Він рухом зупинив мене й сказав:
— Досить, досить ятрити мені рани. Вже десять днів щось робиться з моєю головою, і тому я прийшов сюди. Шукав минулої ночі, але тебе десь чорти носять, і тому сьогодні я прийшов рано, щоб застати. Сідай і слухай, а потім скажеш, що робити.
Я сів.
— Що ти думаєш про того, нового, який, кажуть, виголошував промови і проти американців, і проти росіян?
— Чому кажуть? Хіба ти його не слухав?
— Раз тільки й бачив.
— Ранком прибув і вже встиг його побачити?
— Слухай, Наско, ми про нього чи про мене говоримо. Дай мені спокій і відповідай на запитання.
— Усе так, як ти чув.
— Я хочу знати твою думку.
— В нього не всі вдома, не вартий він уваги…
— Помиляєшся, Наско, він просто великий хитрун, а найпевніше — небезпечний агент, тільки-от чий — не можу сказати напевно.
— А я ще менше розуміюсь на цьому.
— Навколо нього йде гра, але я з своїм простим розумом не можу збагнути, яка саме.
— Тоді викладай принаймні те, що ти знаєш.
— Я наче в тумані, Hace. Чи не гадаєш ти, що він — агент комуністів?
— Найімовірніше.
Він ударив кулаком по коліну й вигукнув: