— Ось і я такої ж думки! Агент комуністів. Американці, мабуть, користались його послугами, а потім з'ясували, що він служить іншим, і тепер це так просто йому не минеться.
— Коли так — справедливо.
— Певно, таки агент… гадаю, що так, але не можу довести цього.
Я вслухався у його голос, і мені здавалось, що, приховуючи свою безпосередню участь у цьому конфлікті, Борсук намагається вдати не тільки необізнаного, але й наївного й безневинного.
— А ти, — запитав, — помітив зміни у ставленні американців до нього?
Я дивився на нього невідривно. Він відповів не одразу. Мабуть, хотів відгадати, що саме я знаю.
— Здається, ніяких змін.
— Не розумію, чому ти говориш як стороння людина, коли ти добре знаєш усю цю історію.
— Облиш, Наско, якщо я знаю одне, то ти — уп'ятеро більше. І зараз нам нічого грати у піжмурки. Не я, а ти з ними вирішуєш усе, Борсук лише хлопчик на побігеньках. Тільки чуприна в мене давно вже не хлоп'яча, і в моєму віці нелегко грати таку роль.
— А яку ж роль доручили тобі й «фіату»?
Він знову втупився в мене, мовчав, мабуть, усе ще намагався відгадати, що я знаю.
— Ну, говори, адже для того й прийшов, щоб відверто поговорити.
— Ти так мене підсік, що я не знаю, як і відповісти. Тільки не говори потім, що я вибовкую секрети, а як повідомиш отим, мене одразу приберуть.
— За мною, здається, нічого такого не водилося.
— Так, але з кожним днем туман густішає і заварюється така каша, що вже не знаю, чого й від кого слід чекати.
— Недялко, як ти й досі не переконався, що не зичу тобі лиха, більше переконувати не буду, а тому — викладай!
— Що ж викладати, коли все для мене — загадка! Подробиць переказувати не буду, але спочатку мені казали найсуперечливіші речі. «Налякай його, але начувайся, щоб не зачепити».
— Кого — мене чи того?
— А звідки знати, так наказали. Ти ж знаєш, у таких випадках уникають зайвих подробиць. Певно, його треба було налякати, ти тут при чому?
— А навіщо це мало відбутися при мені?
— Хіба ж я знаю!
— Значить, зазіхали на мене, а не на нього.
— На тебе? Помиляєшся, Наско. Коли вже й на тебе сумнів упаде, тоді таке буде! Ні, то для нього щось готували, але я не знаю, що саме. Може, він — комуністичний агент. Коли так — од мене жалю не чекай.
— Можливо, так воно і є, але ж добре знаєш, що в мене немає фактів.
Він замислився, а тоді запитав, чи не помітив я чогось незвичайного у поведінці Чавданова, чи не завербували його комуністи, а може, він добровільно злигався з ними, бо з самого початку був шелихвостом і не викликав довіри.
— Перш ніж відповісти тобі про Чавданова, я скажу те, що Кларк ще тримає в секреті, але про що за кілька днів усі знатимуть.
І розповів йому про зникнення болгарина, що збирався залишитися на Заході.
— Ясніше ясного — баста! — вигукнув він і замахнувся рукою, неначе рубаючи ножем, і цей удар означав, що він поставив крапку на чомусь.
Борсук мусив поставити крапку й на іншому питанні, а тому я вів далі:
— Ти питав про Чавданова. Я не помітив нічого особливого в ньому. Маю тільки один факт, який не можу пояснити: звідки і як софійські газети довідались про таємниці фінансування товариства «Схід — Захід»?
— Ти хочеш сказати, що…
— Я нічого не стверджую. Тільки міркую, хто міг би виказати цю таємницю.
— Тут справді причетний хтось із болгар.
Мені здалося, що і в його голові вже зароїлися сумніви, і, якщо я спробую ще більше роздмухати жар, своєю настирливістю досягну протилежного наслідку — загашу той вогонь, у полум'ї якого хтось із нашого середовища мусить згоріти.
Справді, тактика не форсувати ходу подій ніколи не застаріє.
— Я чув, твоя дочка була тут?
Борсук, замислений, навіть здригнувся од мого запитання, але не підвів голови, удав, що не чув.
— Ти що, не слухаєш мене? Кажуть, твою дочку бачили в кафе.
— Мою дочку?..
— Так, дочку.
Він дивився на мене, але наче не бачив. Голос його чувся наче з сусідньої кімнати.
— Без дочки, без дитини я лишився, Hace! На душі в мене камінь. Заради чого, заради кого ми надриваємось і живемо непрохані серед чужих людей і по чужих землях? Під три чорти їхні зарплати й квартири, якими нас спокушають, коли я не бачу ніякої надії повернутися до Болгарії. А вони всміхаються тобі, пригощають розкішними сигаретами й першокласним питвом, їхні секретарки подають нам каву, але хто ми? Злидні — без батьківщини, без домівки, без родини, без дітей!
Я стояв біля вікна спиною до нього й курив. З усієї нашої розмови це були найщиріші слова. Саме ці думки, які ятрили йому душу, привели його так рано до мене. Але нічим не міг зарадити йому.