Ми спустилися на кілька сот метрів нижче й влаштувались у готелі. Я взяв «люкс», за який довелось заплатити вдвічі дорожче, ніж за звичайний номер, але мене заспокоювало лише те, що ми залишимось тут на два-три дні.
І тут, тільки-но зайнявши свій номер, Кларк показав себе захопленим і невтомним альпіністом. Я зазирнув у ресторан, походив перед готелем, залишив Мері перевдягатись і вийшов. Кларк зустрів мене докором — тут не можна сидіти в кімнаті, треба дихати до нестями цілющим гірським повітрям, адже три тисячі метрів — це вам не жарт. Мало не показав мені, як треба дихати гірським повітрям. Але не витримали й кількох хвилин надворі — хоч була друга половина липня, дув різкий вітер, який доносив, здавалось, аромат снігу.
Дочекавшись Мері, ми ввійшли в кафе, і Кларк замовив французький коньяк. Базікали про гірські вечори, про скелі, рожеві від заходу сонця, і про сутінки, які вже густіли в низині.
У якийсь момент полковник затримав чарку біля губів і задивився поверх неї.
У кафе увійшли Борсук і Великов. Борсук помітив нас, підійшов, привітався й відрекомендував Кларкові й Мері свого приятеля як болгарина, що втік від червоних.
— Немає потреби представляти його, — сказав Кларк. — Ми знайомі.
Великов стояв стовпом, тільки злегка кивнув.
— Прошу, сідайте з нами, — запросив полковник. — Гадаю, що й молодятам буде приємно в такому товаристві.
Я поспішив погодитись і покликав офіціанта. Коли всі розсілись, Кларк запитав Великова:
— Ви тут на прогулянці? Чи приїхали відпочити?
— Ми вчора приїхали, він запросив мене.
— Хіба? Запросили його в гості?
— Так точно, пане Кларк, — підтвердив Борсук, — запросив погостювати в мене, щоб ближче познайомитись.
— Похвальна ініціатива, Недялко! Я не знав про неї.
— Пане Кларк, — фамільярно проказав Борсук, — вибачайте, але невже ви думаєте, що знаєте про все, що діється серед болгарських емігрантів?
— О ні, ніколи не мав таких ілюзій.
— Тоді більше спирайтесь на ваших друзів серед них.
— Хіба ж я досі не спирався на них?
— Цього не можна сказати, але подеколи робите з нашими людьми таке, про що ніхто з нас нічого не знає. Власне, ще два дні тому я натякнув вам, що буду тут з одним болгарином. Про нього йшлося.
— Як на мене, ми надто заглиблюємось. Ви виявились гостинною людиною. Ледве знайомі з паном, а вже запросили його в гості, а нас із паном Тодориновим досі не запрошували.
Борсук не з тих, які ковтають язика від таких зауважень, навіть коли їх робить американський полковник.
— Ще є час, пане Кларк, — відповів він з широким жестом. — Я живу за годину ходи звідси. Сьогодні ввечері або завтра, коли забажаєте, — прошу в гості.
Приклеївшись спиною до стільця, Великов не доторкнувся ні до питва, ні до їжі, стежив за кожним жестом Кларка й напружено прислухався до його слів.
— Гадаю, ми зможемо скористатися вашим запрошенням, — сказав полковник. — А ви що скажете, молодята?
— Звичайно, як усі, так і ми.
Ця наша готовність чомусь збентежила Великова, і він попросив Кларка:
— Чи не можу я поговорити з вами?
— Звичайно, говоріть.
— Не тут, наодинці.
— А про що нам говорити наодинці? Наскільки я пригадую, між нами ніколи не було секретних розмов.
— Та як же! Ми ж…
— Ви хочете сказати, що такі розмови вже були? Мабуть, плутаєте щось.
— Та ми ж з вами, пане Кларк…
— Знаєте що, пане… Вибачте, як вас звуть?
Великов мовчав, мовчали й ми. І тон, і слова полковника були досить красномовні. Певно, й Великов уже збагнув, що після цього діалогу йому не доводиться чекати нічого доброго.
— Пане Кларк, — задихано заговорив він. — Я мушу пояснити вам. Якщо хочете, зайдемо до вашої кімнати. Ви побачите, тут або якесь непорозуміння, або шантаж, але в історії з тим дивним утікачем я не винен. Я вже все розповідав… у присутності ваших людей…
— І що виявилось — пан невинний? Можливо, тільки мене не цікавлять ваші пояснення, не розумію, про якого втікача йдеться, і взагалі мені незрозуміло, навіщо ви хочете говорити зі мною віч-на-віч. Коли маєте щось, кажіть тут. Це ваші земляки й мої дуже близькі друзі.