Перед Мішкіним були таблички з написами: «Камінь», «Група кактусів», «Покинутий мікроавтобус Volkswagen», «Непритомна людина», «Зів'яле фігове дерево», «Загублена німецька міна» й таке інше.
— Це свідчить про велику дбайливість, — мовив Мішкін, ступаючи поміж «Купою сміття» і «Туристичним бюро».
— Це просто егоїстично, — мовив невидимий. — Ми й самі втомилися повсякчас натикатися на ці речі.
— Як ці речі стали невидимими? — запитав Мішкін.
— Якесь зараження. Бо коли все гаразд, ми робимо свої справи, виконуємо роботу. Потім об'єкти, з якими ми взаємодіємо, починають розпливатись, а згодом зникають цілковито. Наприклад, одного чудового дня директор банку з'ясовує, що не може знайти свій банк. Ніхто не знає, чи ліхтарі на вулиці горять, чи ні. Невидимий молочар намагається розвозити невидиме молоко в невидимих пляшках невидимим мешканцям невидимих будинків. Результат — комічно-патетичний. Усе трохи змішується.
— Так ви ж поставили таблички, — промовив Мішкін.
— Ні, ми ставимо таблички тільки на далеких територіях. У межах міста ми все малюємо видимою фарбою.
— Невже це вирішує проблему?
— Це дуже допомагає, але система має певні ґанджі. Пофарбовані картини зазнають неминучих естетичних утрат. Пофарбовані люди часто мають алергічні реакції на шкірі. Але головний недолік полягає в тому, що видима фарба й сама має тенденцію ставати невидимою після різної тривалості контакту з невидимими об'єктами. Ми намагаємося вирішити цю проблему з допомогою програми постійного перефарбування, яка спирається на статистичні, позиційні й темпоральні схеми всіх об'єктів у місті. Але, попри ефективність нашої програми, чимало речей однаково втрачаються. Є змінні, які, бач, не піддаються розрахункам: попри найсуворіший контроль якості, жодна партія видимої фарби не є тотожною іншій за своїми характеристиками. На кожну партію унікально впливають різні комбінації, інтенсивність і тривалість взаємодії температури й вологості. Змінювані планетарні й місячні комбінації теж можуть бути фактором. Є й інші, ще не досліджені до кінця чинники.
Невидимий зітхнув:
— Ми намагаємося не піддаватися відчаю. Наші вчені ненастанно працюють над проектом, щоб зробити нас постійно видимими. Дехто каже, що це вимріяна й нереалістична надія, але ми знаємо, що інші, як-от ти, досягли благословення видимості. Тож чом би й нам не мати його?
— Я ніколи не думав, що може бути отак, — протягнув Мішкін. — Мені завжди здавалося, що було б добре стати невидимим.
— Неправда, — застеріг невидимий. — Невидимість — десь те саме, що й сліпота.
19
Пустеля поступилася напівпустелі. Мішкін і робот ішли по пласкій, сухій, голій місцевості повз брудні шляхи, хирляві чагарники й поодинокі пустельні каркасні будинки.
Подолали невисокий схил і побачили чоловіка в смокінгу та високому чорному капелюсі на голові, що сидів на чорній металевій валізі. Перед ним видніли іржаві залізничні рейки, які тяглися на п'ятнадцять метрів у кожен бік.
— Господи, — скрикнув робот, — ще один зануда!
— Не будь нечемою, — дорікнув йому Мішкін. Підійшов і привітався із незнайомцем.
— Нарешті хтось прийшов, — прояснів незнайомець. — Я сиджу тут два дні й не проти розповісти вам, яким нудним стає це чекання.
— На що ви чекаєте? — запитав Мішкін.
— На потяг о 12.10 з Юми, — відповів незнайомець, повернувшись ліворуч і дивлячись на п'ятнадцять метрів колії.
— Я не думаю, що саме цей потяг узагалі ще їздить, — припустив Мішкін.
— Я б не здивувався, — кинув незнайомець. — Коли зважити на всі обставини, таке цілком може бути. Але я в біса певен, що вже не можу йти далі. Можливо, щось станеться і потяг таки приїде. Я бачив дивні речі. Зі мною відбуваються дивні речі. Думаю, ви знаєте, хто я.
— Боюся, що ні, — розгубився Мішкін.
— Ви, мабуть, великий невіглас, бо я доволі відомий. У цій подобі я — Ронсар Пишний, і я, напевне, найвидатніший маг, якого коли-небудь бачив всесвіт.
— Нісенітниця! — буркнув робот.
— Нехай зовнішність не вводить вас в оману, — повчав Ронсар. — Є причина, чому я тепер граюся в залізницю й чекаю потягів, яких не існує, у химерних місцях. Карма наздоганяє нас усіх, правда? Але завжди щось трапляється. Чи ви хочете побачити деякі чари?
— Я б дуже хотів! — зрадів Мішкін.
— Купа лайна! — скривився робот.
Ронсар не зважав на похмуре механічне створіння.
— Першим номером я покажу фокус із кроликом.
— Я вже бачив його, — бубонів робот.
— А я ні! — аж підскочив Мішкін. — Тож, будь ласка, заткнися.
Робот відхилився назад і схрестив руки. На його металевому обличчі видніла неприязна скептична посмішка, кожна частина його тіла виказувала невіру. Мішкін радісно нахилився вперед, упершись руками в коліна. Сама поза його тіла свідчила про готовність бути враженим.
Ронсар відкрив валізу й дістав складну панель управління, два автомобільні акумулятори, жмуток дротів, три монтажні плати, пляшку з темною рідиною і невеличкий акселерометр. З'єднав дроти між цими предметами і поєднав їх із червоним і чорним кабелями, приєднаними до крисів його капелюха. Узяв тестер і виміряв струм. Потім повернувся до Мішкіна.
— Ви побачите, любий сер, що в капелюсі нічого немає, — мовив він і показав капелюх Мішкіну й роботу, що позіхнув.
— А тепер дивіться, — підохочував маг. Дістав із валізи білу сатинову тканину й накрив нею капелюх. Потім зробив паси правою рукою й проказав:
— Рдже-сґампо рінпош-гі лам мчоґ рінпош-гі грен-ва жес біа-ва бжуґс-со.
Зрештою вдарив по панелі управління правою п'яткою.
Затріщали іскри, почулося гучне сичання. Стрілки тестера закрутились, потім повернулися до норми.
Маг прибрав тканину. Дістав із капелюха живого кролика. Поклав його на землю і вклонився.
Мішкін заплескав.
— Він це робить із дзеркалами, — глумливо мовив робот.
Кролик намагався залізти назад у капелюх. Маг прогнав його.
— Усі фокусники дістають кроликів із капелюхів, — кинув робот.
— Це частина розминки, — пояснював маг. — У тому, що я роблю, немає нічого неприродного. Я створюю ілюзії, які є подобами, створеними ретельним готуванням, умінням і належним обладнанням. Оце й усе.
— А що таке, власне, ілюзія? — запитав Мішкін.
— Усе феноменальне можна вважати за ілюзію, — відповів маг.— А зараз я виконаю картковий трюк. Не зітхайте, сер [ці слова були звернені до робота]. Я знаю, це здається дрібницею. Але мої сценічні ефекти ретельно сплановані з погляду інтенсивності та кумулятивного ефекту. Карткові трюки розважають, дарма що вони не фантастичні й разючі, і дають змогу активізувати сприйняття перед головними подіями вечора (насправді пополудня). Отже...
Маг дістав із валізи колоду карт.
— Ось колода звичайних гральних карт. Зараз я передам ці карти вам. Можете вивчати їх, скільки вам заманеться. Ви побачите, що їх запечатано ще на фабриці, вони ніяк не позначені.
Штукар дав колоду Мішкіну, той розірвав упаковку й переглянув карти. Робот теж придивився до них. Поки вони розглядали карти, штукар знову відкрив валізу, дістав три параболічні дзеркала на триногах, автономний комп'ютер із батареями для нього й маленький радіолокаційний індикатор. Розставив дзеркала в різних напрямках, з'єднав їх з індикатором і комп'ютером. Узяв карти й перегорнув їх перед одним із дзеркал. Кулаком забив інформацію в комп'ютер. Потім зачекав, поки радіолокаційний індикатор видасть пронизливий сигнал.
Штукар дістав із валізи хиткий дерев'яний складаний столик і поставив його перед Мішкіним і роботом. Поклав на стіл колоду карт сорочками вгору.
— Зверніть увагу, що я навіть не торкався карт, тож мене годі звинуватити, ніби я накидаю вам певний вибір. Тепер я б хотів, щоб ви ретельно перетасували карти й обрали одну. Не показуйте мені, яку карту ви взяли. Запам'ятайте її.
Мішкін і робот зробили, як їм сказали. Мішкін перетасував колоду тричі, робот — двадцять сім разів, випадково розміщаючи карти поза межами будь-якої можливості іманентних і адгерентних систем. Потім обидва обрали карти.