Інженер Даф Макдермот важко ступав уздовж невисокої платформи, потім зупинився для перевірки показників роботи двигуна — вдвадцяте за годину. Всі стрілочки спокійно стояли на зеленому полі, як і мали. Але Макдермот не міг не дивитися на них, бо знав, що до миті контакту лишилося всього 2,0045 години.
— Який, по-твоєму, вони мають вигляд? — запитав Енді Томпкінс, другий помічник напарника інженера; під його зичливим, бездумним обличчям підстрибував випнутий борлак.
— Як щось із пекла, — відповів Макдермот. Про цю відповідь він згадає згодом і запитуватиме себе, чи тут не було якогось елемента дискредитованого уявлення про стимульоване стресом передбачення.
— Марве, як успіхи? — запитав капітан.
— Досить добре,— відповів Марв Пейнтер, сором'язливий, худорлявий, рудоволосий кібернетичний геній. — Ми отримаємо читабельний текст, щойно я під'єднаю цей зеро-нульовий регенеративно-імпульсний режектор у схему обробки зображень і підключу модуль перекладу до другорівневого модулю вводу даних комп'ютера.
— Ти маєш на увазі, що ми зможемо зрозуміти сигнали? — запитав капітан Макрой.
— Пусте, звісно. Це буде не точний переклад, бо ми не маємо словника, щоб порівняти. Але, якщо налаштувати комп'ютер на вибір звуків на основі ймовірностей значення й підтримувати постійний зворотний зв'язок задля увиразнення ієрархічних відмінностей, тоді ми отримаємо точне аналогічне прочитання. Але це, сер, лише моє непевне уявлення. Якщо ви захочете спробувати інший підхід...
— Марве, — урвав його Макрой, — перший закон міжпланетної співпраці полягає в тому, щоб дати змогу діяти тим, хто може, а ті, хто не може, нехай сидять у вітальні, колупаючись пальцем у носі, заткнувши рот і попиваючи каву. Я лише водій космічного корабля, а ви тут кібернетик, і те, що ви кажете, слушне, поки ви говорите мовою вашого справді вузького фаху.
— Капітане, дякую за вотум довіри,— проказав Марв, сяйнувши усмішкою. — Якби уряди на землі працювали так, як ви керуєте кораблем, людство було б у безпечному плаванні.
— Не треба цього тепер, — проказав капітан із сердитою старомодною скромністю. — Я лише дотримуюсь правил, послуговуюсь звичайним здоровим глуздом, поєдную правосуддя з милосердям, трактую кожну людину як повноцінну світову систему і самодостатню мету, попри соціальні відмінності, накинуті функціональним рейтингом. Те ваше причандалля ще працює?
Марв Пейнтер увімкнув апарат. Засвітився відеопрогравач, показавши внутрішній простір інопланетного космічного корабля. Там за пультом управління сиділо якесь створіння. Воно було двоноге, але на цьому вся схожість із людиною і починалася, і закінчувалася. Створіння було чорно-зеленим, десь метр дев'яносто заввишки, з масивною будовою тіла. Воно, здається, мало хітиновий екзоскелет. З лоба росли антени, а очі на циліндричних виростках були розведені в боки. Створіння мало великий широкий рот, у якому виднілися два ряди загострених білих зубів, як в акули.
Чужинець заговорив:
— Щиро вітаю вас, нижчі, хробаковидні й навряд чи розумні форми життя. Я Танатос Пишний — з ім'ям, як у бога смерті, головнокомандувач Малахітового роду, господар форту Шуліка, надзвичайний герцог О’Ніллс і такі інші титули, і спадкові, і надані. Мерщій навколішки, низьконароджена потолоч, і догоджайте тому, хто вищий від вас розумово, морально та фізично. Назвіть своє ім'я, ранг, серійний номер і поясніть двадцятьма словами, а то й менше, чому я не маю розтерти в кашу ваші хирляві кістки. Прийом.
— Кумедно він говорить, — мовив інженер Макдермот.
— Кумедно й паскудно, — зосереджено нахмурився капітан. — А ще й дивно.
— Значна частина такого ефекту, — пояснив Марв, — спричинена тим, що комп'ютер шукав аналоги мови інопланетянина в найближчих земних ідіомах, добираючи вирази, наявні в його блоках пам'яті. Тому, звісно, це звучить трохи дивно.
— Але чи емоційні та інформаційні конотації бодай приблизно слушні? — запитав капітан.
— Боюся, що так, — пригнічено мовив Марв.
— Тоді схоже, що в нас проблема. Моє перше враження — цей інопланетянин недружній.
— Це й моє враження, — похнюпившись, підтвердив Марв. — Сер, я думаю, він чекає відповіді.
— Я відповім, — мовив капітан і ввімкнув мікрофон. У його голові кипіли гнівні слова, наче газ, що розширюється згідно із законом Бойля. Проте він змусив себе активувати міжособистісні рівняння Мартінса-Тернера, які були частиною гіпнонавчання кожної людини, вищої від IV рівня розуму. Капітан миттю став крижано холодним і здатним до об'єктивних суджень. Він думав: «Я чув слова, які можуть або не можуть представляти об'єктивну реальність. У будь-якому разі я не відповідатиму емоційно, а намагатимусь: а) об'єктивно підійти до ситуації; б) керувати нею (якщо можливо) в інтересах Землі та людства».
«Слава Богу за "Загальну семантику" Альфреда Коржибскі», — думав капітан. А в мікрофон сказав: «Вітаю, Танатосе Пишний. Я командир цього корабля. Моє ім'я Макрой. Я приязний і мирний, як і вся моя раса. Я хочу бути в гарних стосунках із тобою й щиро сподіваюся, що ти хочеш бути в гарних стосунках зі мною».
— Кров, піт і глум! — вигукнув Пишний. — Я чую запах крові америкуна! До біса гарні стосунки — не мир, а меч! Нехай пазур подряпає інший пазур. Сміливість, завжди сміливість. Якщо вони одразу не впадуть — товчи, товчи знову.
— Навіть коли зважити на аналогії, які призводять до анахронізмів, — мовив капітан, — цей тип видається мерзенним, істеричним і морочливим.
Капітан увімкнув мікрофон і запитав Пишного, чи ситуацію не можна вирішити мирно.
— Мир — то для комуняцьких гоміків, — глузливо кинув інопланетянин, — але я маю пропозицію. Ви можете обрати негайне знищення незбагненною силою наших убивчих променевих гармат, після якого наш космічний флот розтрощить ваш, і згодом ми завоюємо Землю й імплантуємо спеціальні радіоконтури в мізки всіх людей, завдяки чому вони стануть нашими рабами й зазнаватимуть різних нещасть, гірших за смерть; або ж ви можете обрати альтернативу.
— Яку?
— Майже те саме, тільки ми будемо лагідніші, якщо ви не чинитиме опору.
— Обидва варіанти неприйнятні, — похмуро мовив капітан Макрой.
— Тоді я можу лише сказати: стережіться, не входьте в клінч і нехай найрозумніше створіння виграє. І пильнуйте, чужоземцю, завжди, бо я та хлопці хочемо просто вибити все лайно з вашого кодла, і ми не будемо розводитись про те, як нам діяти.
Капітан скінчив передачу й похмуро наказав людям увімкнути бойові пости. Подумки нормалізував температуру тіла й рівень адреналіну, бо мав відчуття, що настала пора тяжких випробувань.
24. Інший почутий рівень
У місці, розташування якого годі передати просторово-часовими еквівалентами, зустрілися три істоти. Задля мети зустрічі вони набули земної подоби, хоча це не було «нормальним» для жодної з них. Лідер, визнаний завдяки етичному розвиткові, називав себе Ка, щоб до нього можна було якось звертатися. Навколо його героїчного тіла й велично посадженої голови світився слабенький німб.
— Немає потреби щось пояснювати, — сказав Ка. — Усі ми, що зібралися тут, знаємо, що космічним флотам Землі і Супербуму судилось зіткнутися згідно з незмінними законами дуалізму. Знаємо й те, що Земля представляє багато добрих речей, які ми схвалюємо, натомість Супербум — це втілений процес зла і справжній осередок погані. Думаю, зайве згадувати, що для наших власних інтересів украй важливо, щоб Земля перемогла в цій битві. Крім того, ми усвідомлюємо, що з огляду на теперішню ситуацію Земля без нашого втручання має справді невеликі шанси. Чи всі ми згодні, що в нас немає потреби обговорювати ці питання?
Інші дві істоти знаками засвідчили свою згоду. Одна з них, Де-Ао, сказала: