— Я теж згоден, що немає потреби обговорювати те, що очевидне для нас. Отже, лишається єдине питання: якої форми має набути наше втручання і якої миті воно має статися?
Менінг, третя істота, проказав:
— Мій аналіз узгоджується з попередньо сформульованими аналізами. Лишається тільки запитання, що ми маємо робити і коли, але немає потреби ставити його, бо його вже виснували й поставили.
— Боюся,— мовив Ка,— що ми не можемо дозволити собі допомогти Землі жодним способом.
Співрозмовники здивовано глянули на нього
— Земля мусить впоратися сама,— мовив Ка, — з причин, які стануть очевидними для вас, якщо ви присвятите певний час десятому рівневі раціоналізації Фурно.
Співрозмовники так і вчинили й отримали таку саму відповідь, як і Ка.
— Важкий результат, — підсумував Менінг.
25. Служба аварійного постачання
— Ми постачаємо те, що вам треба і коли вам треба, — мовив містер Монітор.
— Саме така послуга мені й потрібна, — сказав Мішкін.
— Звичайно, ви отримаєте її. Кожен отримує. У нинішньому дедалі складнішому світі справді марно сподіватися, що люди самі вирішуватимуть свої проблеми. Вони б тоді не мали часу ні на що інше. Люди мусять робити свої справи. Наша справа — постачати все потрібне, щоб вирішити проблеми інших людей. Ваша справа, мабуть, якась інша. Ми робимо свою справу, а ви маєте змогу робити свою справу. У такому разі кожен задоволений.
— Це звучить надто добре, щоб бути правдою, — зауважив Мішкін.
— Атож, — підтвердив містер Монітор.
— Річ, яка потрібна мені, — заявив Мішкін, — це запасна частина до двигуна, її номер L-1223A.
— Почути — це виконувати. Ви готові платити за цю запчастину?
— Усі витрати моїм коштом.
— Ви клієнт, який мені до серця. Запчастина номер L-1223A до двигуна вже їде до вас.
Містер Монітор показав Мішкіну високі оцінки своєї праці у виданнях The New York Times, New York Magazine і Village Voice. Усі вони були несамовитим вихвалянням. Чи могли бути ще кращі рекомендації? Містер Монітор пішов.
Мішкін сів на колоду й чекав. Через кілька годин він почув гуркіт мотоцикла. Побачив чоловіка в шкіряній куртці з бахромою й замшевій шапочці, який їхав по лісу. До багажника мотоцикла був прив’язаний великий пакунок.
За п’ятдесят метрів від Мішкіна мотоцикліст наїхав на наземну міну. Вибух розшматував чоловіка, мотоцикл і пакунок.
— Як прийшло, так і пішло, — підсумував Мішкін.
26
Мішкін ішов, дуркуючи, по лісу, вбираючи краєвиди, запахи і звуки, відчуваючи повітря, справді роблячи прогулянку великою й духовною. На вустах він мав пісню без слів, а його пальці клацали в такт із незбагненним ритмом. Саме в такому настрої він натрапив на чоловіка, що зіперся на дерево.
Очі чоловіка були заплющені. Він, схоже, не дихав, але й мертвим не здавався. Його груди були голі, і на них видніла невелика бронзова табличка. На ній був напис: «УВІМКНІТЬ МЕНЕ». Над табличкою був тумблер.
Мішкін увімкнув тумблер.
Очі чоловіка негайно розплющилися. Він схопився за чоло й хитнувся, не контролюючи себе, і впав би, якби Мішкін не піймав його і не поклав лагідно на землю.
— Дякую, любий сер, — проказав чоловік. — Моє ім’я, можливо, Алекс Ґонкін, і я дуже вам винен, хоча було б, напевно, краще, якби ви вимкнули мене, бо тепер, коли я опритомнів, мій страх загрожує зруйнувати моє непевне психічне здоров’я.
— А в чому проблема? — запитав Мішкін.
— Я почув голос, який сказав: «Щоб убити його, ми повинні вбити всі його Я». Я одразу збагнув, що секрет виживання — приховати факт, що людина має багато Я. Це можна було б назвати першою лінією оборони. Друга лінія оборони — наявність Я та їхнє спілкування. Я від початку знав, що мої Я треба вбити одночасно, або якомога ближче до одночасності, щоб не дати їм дізнатися, що сталося, і вжити належних захисних дій. Ви розумієте, що я кажу?
— Думаю, так, — кивнув Мішкін.
— Тоді ви божевільні, і я відмовляюся пояснювати. А тепер ми трохи поговоримо з моїм обвинувачем.
Обвинувач зліз із дерева і з докором став перед Мішкіним, гризучи яблуко.
— Ти не мав умикати те, що було вимкненим, — повчав обвинувач.
— Слухай, — відповів Мішкін, — якби Господь не хотів, щоб цього чоловіка вмикали, то не поставив би тумблер на його грудях.
— Це правда... Але Господь у своїй несказанній мудрості зробив так, щоб тумблер можна було вимкнути.
— Але Господь ще й помістив табличку йому на груди з написом «Увімкніть мене».
— Екзегеза — небезпечне марнославство, — дорікнув обвинувач.
— Я й не збирався вдаватись до неї, — захищався Мішкін. — Але мораль тут досить очевидна, а саме: людей із тумблерами на грудях не слід залишати тобі.
— Що це було? — гаркнув обвинувач. — Що ти сказав? Ти абсолютно з’їхав з глузду?
— А що я сказав? — запитав Мішкін. — Що сталося? Де я?
— Твої дії вивчатимуть, — пообіцяв обвинувач, — і ми повідомимо тобі результати наших міркувань.
27. У залі кривих дзеркал
У людях можна виробити автоматизм. Насправді можна було б сказати, що автоматизм — це люди. Ми перебуваємо під контролем наших емоцій. Ми плаваємо туди і сюди в потоках того, чого хочемо і чого не хочемо, чого бажаємо і що бажає нас.
І все-таки візьмімо предмет, будь-який предмет. Апельсин. Але розум відкидає апельсин, він круглий і помаранчевий — парадоксально банальний. Візьмімо щось іще. Але тепер ми застрягли з апельсином. Тверда дзюбата шкірка. Безліч асоціацій з апельсином, здебільшого — банальні. Апельсин слід викинути зі списку предметів, із якими можна пов’язувати асоціації.
Уже немає ваговоза з апельсинами, немає транспортування апельсинів. Апельсини займають надто вже провідне місце. Візьмімо апельсин. Ми взяли достатньо апельсинів. Апельсин — це плацебо для мозку. Чом би не взяти якусь кишку? Її легко уявити собі, вона здатна створити багато нових шляхів. Але кишки до нудного лабіринтні. Кишки йдуть по колу, по колу, і виходить апельсин. Кишки наповнені неприємною речовиною. Мабуть, краще повернутися до апельсинів.
Візьміть апельсин. Беріть його швидко, перше ніж він візьме вас. Світ апельсина, можливо, не є цілковито незбагненним.
Візьміть тему Мішкіна й апельсинів. Мішкін чимало років особливо не думав про апельсини. Начебто. А насправді ми знаємо, що відсутність речі зумовлює її присутність. Отже, ми висновуємо присутність апельсинів у голові Мішкіна, і звідси можна висновувати багато інших взаємозв’язків.
Одне точно: Мішкін ніколи не знав свідомо про свою негативну любов до апельсинів. Мішкін і антиапельсин. Апельсини і анти-Мішкін.
Проте ми не можемо припуститися помилки, постулюючи просте протиставлення. Надміру визначена зневага Мішкіна до апельсинів може не зумовлювати протилежності. Більш імовірно, що риторична фігура, яку ми шукаємо, — оксиморон: поєднання протилежностей. Невідповідності не взаємні. Взаємність втрачається в оксимороні.
28
— Звіра, який убиває нудьгою, — проказав робот, — теж можна побачити в цих місцях. Його голос твердий і владний. Його твердження непохитні й неймовірні. Його зовнішність бездоганна й огидна. Ти бачиш його і зичиш йому смерті, хоча він не скоїв нічого поганого, геть нічого. Він розмовляє з тобою про це розважливо. Напруга стає нестерпною. Твоя нездатність діяти породжує апатію, увиразнену крайньою монотонністю твоєї ситуації. Оскільки ти не можеш убити його, ти вбиваєш себе.
— Де він тепер? — запитав Мішкін.
— Убиває нудьгою рибу собі на обід. Він досягає цього, читаючи їм лекцію про їхні невідчужувані права.
— Перепрошую, — сказала риба. — Ще жодну рибу ніколи не довели нудьгою до смерті.
— Іди, щоб тебе нафарширували! — гаркнув робот.