29. Плутанина, названа ключем розуміння
На пласкій білій скелі Мішкін побачив білий домашній телефон зі слухавкою. Коли він підійшов до нього, телефон задзвонив. Мішкін узяв трубку:
— Алло.
— Том? Том Мішкін? Це ти?
— Так, — підтвердив Мішкін. — Хто це?
— Це твій дядько, Арнольд Епстейн. Томе, як там у тебе?
— Непогано, — відповів Мішкін. — Маю кілька проблем...
— А хто їх не має? А твоє здоров'я, все гаразд?
— Чудово, дядьку Арнольде. А ваше?
— Більш-менш добре. Томе, так приємно чути твій голос.
— Дядьку Арнольде, як це ви зателефонували мені аж сюди?
— Це подарунок від мережі супермаркетів А&Р. Уранці я був мільйонним покупцем і мені подарували кошик харчів і один телефонний дзвінок будь-кому, кому я захочу зателефонувати — куди завгодно.
— Що ж, це добре, що ви обрали мене, я зворушений.
— А для мене втіха чути твій голос. Слухай, Томе, твої батько-мати, з ними все гаразд?
— Чудово, — запевнив Мішкін.
— А твоя сестра?
— Теж чудово. Вона в Європі.
— Це добре. А де ти, бо я не зовсім зрозумів оператора.
— Я на планеті Гармонія.
— Там гарно?
— Думаю, так.
— Ну, чудової тобі відпустки. Томе, чи можу я щось зробити для тебе?
— Насправді так, — мовив Мішкін. — Ви маєте олівець і аркуш паперу?
— Томе, ти ж знаєш мене, я ніколи не буваю без них.
— Тоді запишіть: запчастина L-1223A до двигуна. Вона мені вкрай потрібна.
— Уже записав. А там, де ти є, немає магазинів Sears, Roebuck?
— Ні, дядьку Арнольде, тут такого й близько немає. Гармонія — такий собі нерозвинений край.
— Як Тобаґо?
— Ще гірше. Дядьку Арнольде, мені потрібна ця запчастина просто зараз, найшвидшою можливою службою доставки.
— Томе, вважай, що вже зроблено. Ти пам'ятаєш Сеймура Ґалстейна, сина Герті, найкращого приятеля твоєї тітки Рейчел? Що ж, Сеймур — експедитор у фірмі міжпланетних постачань F.В. Crowley. Я дістану цю запчастину сьогодні пополудні, передам йому, і він доправить її тобі за кілька годин, щонайбільше за день.
— Як добре, дядьку Арнольде! Невже це справді буде так швидко?
— Томе, можеш покладатися на мене. Невже твій дядько Арнольд коли-небудь підводив тебе?
— Дядьку Арнольде, навіть не знаю, як дякувати вам!
— Томе, не думай про це. Бувай здоровий. Набери мене, як будеш удома.
Мішкін поклав слухавку, відхилився назад і розслабився. Якщо дядько Арнольд так сказав, усе буде зроблено. Уряди можуть обіцяти більше, ніж можуть дати, учені можуть бути надміру оптимістичними щодо того, чого здатні досягти, роботи можуть мати перебільшені уявлення про свою могутність, а дядько Арнольд справді спонукає світ ворушитися, тоді як решта стоять навколо й намагаються досягти успіху. Дядько Арнольд, може, трохи тупуватий, але абсолютно незамінний. Черепаху, на панцирі якої стояв Геркулес, коли тримав Землю на плечах, теж звали Арнольд.
30
Мішкін і робот підійшли до дерева. На кінцях його гілля були блакитні очі з густими бровами. Усі очі повернулися й дивилися на Мішкіна.
— Я й думав, що ти пройдеш цим шляхом, — сказало дерево, промовляючи з динаміка у своєму стовбурі. — Сподіваюся, ти не заперечиш, що ти Томас Мішкін?
— Це таки я, — підтвердив Мішкін. — А хто ти?
— Я колектор, замаскований під дерево, — відповів колектор, замаскований під дерево.
— Господи,— зітхнув Мішкін.— Ти гнався за мною аж на Гармонію?
— Я й справді гнався. Це доволі цікава пригода. Містер Оппенгеймер, голова коректорського агентства Ne Plus Ultra, на яке я працюю, мав спалах натхнення під час кислотного приходу, який зловив у своїй локальній секції тай-цзи-чжуань. Оппенгеймерові раптом спало на думку, що сутність життя полягає у завершеності, тож людина може судити про своє життя тільки з огляду на ретельність, з якою вона виконувала свою життєву роль. Доти Оппенгеймер був добродушним хлопцем, що дотримувався звичайної практики збирання боргів, які легко зібрати, і видавав кілька лиховісних звуків щодо важких боргів, але зрештою посилав їх до біса. Потім Оппенгеймер досяг свого стану саторі. До біса пересічність, вирішив він. Якщо я голова колекторського агентства, тоді я перетворю збирання боргів на етику та мету. Світ, напевно, ніколи не зрозуміє мене, але, можливо, майбутні покоління будуть здатні оцінити страхітливу чистоту моїх мотивів.
Отож Оппенгеймер обрав тяжкий і донкіхотський курс, який, мабуть, за рік мав довести його до банкрутства. Він скликав усіх нас, колекторів, у приміщення для чергових. «Панове, — сказав він, — цього разу ми застосуємо всі свої сили. До біса всі половинчасті заходи! Наша мета тепер — стовідсоткове вибивання, і нехай параноя йде під три чорти. Стягуйте ті борги, байдуже, один долар чи мільйон. їдьте за потреби в Сан-Себастьян, або на Самоа, або на Самбал-V і не дбайте про витрати. Ми тепер дотримуємося принципу, а принципи завжди непрактичні. Хлопці, ми відкидаємо принцип реальності. Тож виходьте звідси, збирайте всі борги й досягайте завершеності».
— Ця промова — безперечно кінця 1960-х років, — виснував робот. — А проте нині 2138 рік або десь так. Тут хтось когось ошукує.
— Іди до біса! — гримнув автор.
— То був заклик до зброї, — сказав колектор, замаскований як дерево. — Ось чому, містере Мішкіне, я на Гармонії. Я приїхав сюди, через намір однієї людини, щоб стягнути із вас борги, незважаючи на час, клопіт і витрати.
— Я й досі не можу повірити в це, — дивувався Мішкін.
— А проте це так. Я, містере Мішкіне, маю консолідовану фінансову звітність щодо всього. Чи буде ваша ласка заплатити без галасу, а чи ви хочете, щоб я став жорстким?
— Про які це борги ви говорите? — запитав Мішкін.
— Почнімо з питання вашої податкової заборгованості, несплачених федерального, штатного і міського податків. Містере Мішкіне, чому ви не приїхали торік, щоб заплатити їх?
— То був тяжкий рік.
— Ви винні вісім тисяч сімсот п'ятдесят три долари і п'ятдесят один цент своєму дядькові Семмі. Крім того, є питання аліментів на дітей. Ви, Мішкіне, здається, весь рік не платили їх? Що ж, це майже чотиризначна сума, яку ви винні бідолашним покинутим Марсії й крихітці Зельді. Марсія, до речі, має нового приятеля, а маленьку Зельду щойно вигнали зі школи Літтл-Ред на Мангеттені. Марсія просила переказати вам, що почувається добре, у неї найкраща пора життя, і вона хоче мати кожен цент, який ви винні їй, просто зараз, бо інакше запроторить вас у муніципальну в'язницю The Tombs на Мангеттені так швидко, що вам закрутить зуби. І додала, що завдяки психоаналізу вона нарешті має силу Я, щоб сказати вам, що ви завжди були нікудишнім партнером і що кожен розкисає, коли вона розповідає, як невпевнено ви намагались удаватися до збочень.
— Це схоже на Марсію, — зітхнув Мішкін.
— Крім того, ви винні тисячу доларів Марті Барґенфілду. Він, якщо забули, ваш найкращий приятель. Або ж був ним. Я маю на увазі, що він досі зберігає дружні почуття, а от ви незбагненним чином охололи. Можна було б навіть сказати, що ви уникаєте його. І все-таки, його єдиний злочин полягає в тому, що він позичив вам гроші в мить потреби, коли ви порвали з Марсією й мали заплатити за аборт для Моніки.
— А як там Моніка? — запитав Мішкін.
— Чудово живе й без вас. Повернулася в Париж, працює продавчинею в універмазі Galeries Lafayette. Досі цінує дерев'яне намисто, той ваш єдиний подарунок їй під час бурхливого чотиримісячного кохання, яке ви охарактеризували як «найзворушливіше в моєму житті».
— Я був без шеляга,— виправдовувався Мішкін. — І хай там як, вона завжди казала, що не любить подарунків.
— Тож вам було краще знати, га, Мішкіне? Пусте, не мені вас судити. Факт, що ваша поведінка, з огляду на будь-яку систему етики, яку ви будете ласкаві назвати, спонукає мене блювати, — цілком моя особиста справа, що взагалі не має цікавити вас. А тепер ми переходимо до аптеки Bauhaus на Берров-стріт, 31, якою керує приязний гладун Чарлі Дакс, що продавав вам спансули дексамілу, таблетки дексадрину, лібріум, карбітол, нембутал, секонал, дориден і так далі в приголомшливих обсягах протягом років вашої наркозалежності, — і все на основі одного не поновлюваного рецепту на фенобарбітал. Він продавав і далі, аж поки два роки тому стало надто гаряче і він знову став продавати екседрин і губну помаду, але ви обдерли його на сто вісімдесят шість доларів.