Проте гладун чинив опір банальним пасткам, де за наживку правила цікавість. Він знав: таємниця — лише брак даних, на всі запитання є лише невелика кількість відповідей, повторюваних безмежно й здебільшого банальних. Цікавість убиває. Треба просто лишити позаду всі спокусливі проблеми, милу ірраціональність — і вирушити належної миті, що він і зробив.
Усе справді йшло за планом. Гладун був задоволений. Він лише хотів, щоб минула пекуча пустота в шлунку. І не паморочилась голова.
Вулиця Мавп, вулиця Сутінків, вулиця Пам'яті. Що за дивні назви обрали ці люди! Чи, може, їх туристичне бюро повигадувало? Це не мало значення, гладун запам'ятав шлях дуже давно й достеменно знав, як іти. Ішов, не кваплячись, по базару, повз штабелі мечів, кошики зелених і помаранчевих горіхів, купи сала, срібної риби, сувої бавовняних тканин, забарвлених у кольори веселки, повз гурт усміхнених чорних людей, що били в барабани, поки танцювала золота молодь, повз штукарів та пожирачів вогню, повз чоловіка, що спокійно сидів, тримаючи на повідку горилу.
Спека була незвичайною навіть для тропіків, так само й запахи — спецій, гасу, деревного вугілля, олії, кізяку — і звуки: шварґотіли чужі голоси, рипіло водяне колесо, ревіла худоба, пронизливо гавкали собаки, брязкотіли мідні прикраси.
Були й інші звуки, які годі було ідентифікувати, інші сцени, які годі було зрозуміти або порівняти з чимось. Чоловік у чорній пов'язці на голові повільно робив глибокий розтин на стегні хлопця ножем з інкрустованим руків'ям, а юрба спостерігала й хихотіла. П'ятеро чоловіків урочисто гамселили кулаками шмат гофрованого заліза, вздовж їхніх рук текла кров. Був чоловік із синім каменем у тюрбані, що випускав клуби білого диму.
І все-таки гладуна не полишало відчуття запаморочення, внаслідок якого все оберталося й повільно падало ліворуч, і порожнечі, немов він утратив у собі щось велике та заповітне. Бізнес не дуже тішить, коли почуваєшся недобре: наступного тижня треба побачити лікаря в Сінгапурі, а тим часом йти повз вулицю Злодіїв, вулицю Смерті, вулицю Забудькуватості, — хам їм біс із їхньою претензійністю! — по вулиці Лабіринту, вулиці Бажання, вулицях Риби, Реалізації, Горіхів, Двох Демонів, Коней, ще кілька кварталів до дому Аліда.
Якийсь жебрак ухопив гладуна за рукав:
— Подайте дрібняк, пожалійте, щоб я прожив ще один день.
— Я ніколи не подаю жебракам, — промовив гладун.
— Узагалі ніколи?
— Ні. Це питання принципу.
— Тоді тримай оце, — мовив жебрак і тицьнув у руку гладуна зморщену фігу.
— Навіщо ти даєш її мені? — запитав гладун.
— Задля примхи. Я надто бідний, щоб дозволити собі принципи.
Гладун пішов далі, тримаючи фігу, не схотівши викинути її, поки жебрак ще міг бачити його; голова тепер закрутилася вихором, ноги затремтіли.
Він підійшов до будки ворожки. Стара карга загородила йому шлях:
— Дізнайся про свою долю, великий пане! Дізнайся, що станеться з тобою!
— Я ніколи не слухаю пророцтв про свою долю, — мовив гладун. — Це питання принципу, — і тут він згадав про жебрака. — Крім того, я не можу собі дозволити цього.
— Та в руці ти маєш чим заплатити! — крикнула карга. Забрала в гладуна фігу й завела у свою будку. Взяла бронзовий джбан і висипала все з нього на прилавок. У джбані було двадцять чи тридцять строкатих монеток різних форм, розмірів і кольорів. Стара пильно вивчала їх, а потім глянула на гладуна.
— Я бачу зміну та становлення, — промовила вона. — Бачу опір, потім поступки, потім поразку, далі перемогу. Бачу завершення і новий початок.
— А ти не можеш бути конкретнішою? — запитав гладун. Його чоло й щоки палали. У горлі пересохло, ковтати було важко.
— Звісно, можу, — відповіла стара. — Але не скажу, бо співчуття — це чеснота, а ти — привабливий чоловік.
Ворожка раптом відвернулася. Гладун узяв із прилавка дрібну монетку з кованого заліза й пішов далі.
Вулиця Ініціації, вулиця Слонової кості.
Якась жінка зупинила його. Ані молода, ані стара. Мала виразні риси обличчя, темні очі, підведені вугіллям, підмальовані вохрою вуста.
— Любий, — проказала вона, — мій місяць уповні, моя пальма! Ціна низька, насолода незабутня.
— Думаю, ні, — відмовив гладун.
— Подумай про насолоду, любий, насолоду!
Дивна річ, гладун знав, що насолодився б цією брудною і хворою вуличною жінкою, насолодився б нею більше, ніж прогнозованими і стерильними зляганнями, які мав у минулому. Напад романтизму! Але про це не може бути й мови: сифіліс украй поширений у цих місцях, та й він навіть не має часу, не може спинитися тепер.
— Іншим разом, — кинув він.
— Жаль! Цього ніколи не буде!
— Ніколи не можна бути певним.
Жінка сміливо глянула йому в очі:
— Інколи можна. Цього ніколи не буде.
— Візьми, щоб пам'ятати про мене, — проказав гладун і тицьнув їй у руку монетку.
— Мудро чиниш, що платиш, — мовила вона. — Невдовзі ти побачиш, що купив.
Гладун відвернувся й машинально пішов далі. Йому боліли суглоби. Безперечно, він почувається недобре. Вулиця Бритви, вулиця Кінця, і от він підійшов до дому купця Аліда.
73
Гладун постукав у широкі, оббиті мідними цвяхами двері дому Аліда. Слуга пустив його і провів крізь внутрішнє подвір'я до прохолодної тьмяної кімнати з високою стелею. Гладун відчув полегкість, сидячи на м'яких парчевих подушках і цмулячи крижаний м’ятний чай з покритого візерунками срібного келиха. Але однаково почувався дивно й був у кепському гуморі, запаморочення не минало. Цей стан дратував його й був украй недоречним.
До кімнати зайшов Алід, спокійний стрункий чоловік років за п’ятдесят. Гладун урятував йому життя під час заворушень у Мухтайлі. Алід був вдячним і, що важливіше, надійним. Обидва приятелі провадили спільні оборудки в Адені, Порт-Судані й Карачі. Вони не бачилися, відколи кілька років тому Алід переїхав у Арахніс.
Алід запитав гладуна про здоров’я й занепокоєно слухав про його немочі.
— Здається, тутешній клімат не для мене, — виснував гладун. — Але це пусте. Як ти живеш, мій друже, як твої дружина та дитина?
— Доволі непогано, — відповів Алід. — Попри неспокійні часи, мені вдається заробляти на життя. Дружина померла два роки тому від укусу змії на базарі. Донька почувається цілком добре, згодом ти побачиш її.
Гладун пробурмотів слова співчуття. Алід подякував і сказав:
— У цьому місті навчаєшся жити зі смертю. Смерть, звісно, присутня всюди у світі й належного часу забирає кожного, але в інших містах її очевидність не така публічна. Смерть усюди робить свої звичайні обходи по лікарнях, виходить поганяти на дорогах, гуляє по місту, провідуючи нужденних, і взагалі поводиться як респектабельна громадянка. Авжеж, вряди-годи влаштовує кілька несподіванок, а загалом виконує свою роботу так, як і сподіваються від неї, і намагається не руйнувати розважливих надій і сподівань пристойних і шанованих людей.
Натомість тут, в Арахнісі, смерть поводиться зовсім по-іншому. Можливо, на неї впливає немилосердне сонце й болотиста місцевість, можливо, саме завдяки їм смерть понура, примхлива та нещадна. Хоч які можуть бути причини, смерть тут повсюдна й несподівана, полюбляє вдаватись до прикрих сюрпризів і поворотів долі, ходить по всіх кварталах міста, не поважає навіть мечетей і палаців, де людина могла б сподіватися певного ступеня безпеки. Тут смерть уже не добра громадянка. Тут вона дешева драматургиня.