Выбрать главу

— Перепрошую, — озвався гладун. — Я, здається, задрімав. Спека... Про що ми говорили?

— Ти запитав про мою доньку, — нагадав Алід. — їй сімнадцять років. Може, ти б хотів побачити її тепер?

— З радістю, — відповів гладун.

Алід повів його темними коридорами, широкими сходами, потім галереєю, чиї вузькі, мов прорізані, вікна виходили на внутрішнє патіо з фонтаном. Підійшли до дверей. Алід постукав і відчинив.

Кімната була яскраво освітлена. На підлозі з чорного мармуру видніли численні інкрустовані білі лінії, що перетиналися з нерегулярними інтервалами, немов жмут ниток. Посеред кімнати сиділа поважна темноока дівчина в білій сукні й вишивала щось на маленьких п'яльцях.

— Чарівна, — проказав гладун. Дівчина навіть очі не підняла. Кінчик її язика висолопився від зосередження на візерунку. Проте взірець для вишивання був кепсько вимальований, безладний.

— Вона слухняна, — мовив Алід.

Гладун протер очі. Із зусиллям випростався на стільці. Він знову сидів у салоні Аліда, вмостившись на парчевих подушках. Алід щось писав у бухгалтерській книзі. Перед гладуном стояла наполовину випита чашка шербету.

— Будь ласка, вибач мої провали, — мовив гладун. — Я недобре почуваюся. Мабуть, було б краще, якби ми обговорили справи.

— Якщо твоя ласка, — погодився Алід.

— Я приїхав сюди, — став розповідати гладун, — щоб із твоєю допомогою і за взаємно прийнятною ціною залагодити... Я маю у своїй власності певний предмет, що сам по собі не має жодного значення, крім для людини, яка... Я хочу доправити певну запчастину для двигуна в певне місце, і не маю сумніву, що я, або радше ти, зможеш виконати... Здається, мені важко розмовляти. Завдання, яке я хочу виконати...

— Друже, — урвав його Алід, — хіба нам тепер не пора поговорити серйозно?

— Що? Запевняю тебе...

— Хіба не пора поговорити про те, як ти б хотів використати той недовгий час, який тобі ще лишився? — запитав Алід.

Гладун спромігся всміхнутись:

— Я згоден, що почуваюся кепсько. Але ніхто не може знати...

— Будь ласка, — мовив Алід. — Мій друже, мій благодійнику, мені дуже прикро повідомити тобі, що в тебе чума.

— Чума? Не будь смішним. Я не заперечую, що почуваюся недобре. Я пораджуся з лікарем.

— Я вже викликав свого лікаря,— сказав Алід.— Але я добре знаю ознаки чуми. Ми всі в Арахнісі знаємо їх, бо чума переплетена з нашим життям.

— Це неймовірно, — протягнув гладун.

— Чого б я брехав тобі? — запитав Алід. — Я кажу, бо впевнений. Невже ти хочеш змарнувати свій безцінний час на заперечення?

Гладун довго сидів мовчки. Потім пригнічено проказав:

— Коли я зійшов тут на берег, я вже знав, що тяжко хворий. Аліде, скільки в мене часу?

— Можливо, три тижні, можливо, місяць, навіть два.

— Не більше?

— Ні.

— Розумію, — похнюпився гладун. — Що ж, тоді... Тут є лікарня?

— Немає нічого, гідного цієї назви. Ти лишишся тут, у мене.

— Про це й мови не може бути, — заперечив гладун. — Ризик зараження...

— В Арахнісі ніхто не уникає зараження, — мовив Алід. — Послухай мене: ти повинен прийти додому, пожити трохи, а потім померти. Це твій дім, я твоя родина.

Гладун непевно всміхнувся й похитав головою.

— Ти не розумієш, — переконував Алід. — Смерть — частина життя. Отже, смерть годі заперечити. А з тим, чого не можна заперечити, слід змиритися. Коли немає змоги подолати, треба коритися. Оскільки ми чоловіки, наша покора має бути не менш сильна, ніж заперечення. Тобі дуже пощастило, що тобі даровано шанс підготуватися до смерті, і то готуватися тут, у прохолодному й милому домі — у твоєму власному домі. Це вже непогано.

— Так, авжеж, — погодився гладун. — Але це буде гнітюча пора для тебе.

— Твоя смерть згнітить мене не більше, ніж моя, — заспокоїв друга Алід. — У наступні дні ми розмовлятимемо. Ти підготуєшся. І допоможеш мені.

— Як?

— Моє примирення з власною смертю ще досі дуже недосконале, — пояснив Алід. — Завдяки тобі я сподіваюся навчитись того, чого маєш навчитися ти: як коритися сильно.

— А твоя донька?

— Нитка її життя тонесенька. Ти, безперечно, помітив? їй теж треба вчитися.

— Дуже добре, — проказав гладун. — Це все дуже дивне і все-таки аж ніяк не дивне... Мене цієї миті не так приголомшує швидка неминучість моєї смерті, як факт, що ти став філософом.

Алід похитав головою:

— Я світська людина, а до того ж і перелякана. Але я чоловік. Я дивитимусь на те, що переді мною.

— Я теж, — сказав гладун. — Нам знадобилося багато років, щоб звертати увагу на справді важливі речі.

— Дивного тут нічого не має,— підтримав його Алід. — Якби всі люди звертали належну увагу на великі і важливі питання, хто б тоді виготовляв крижаний шербет?

— Ти знову маєш слушність, — кивнув головою гладун. — А тепер я б хотів прилягти. Потім ми ще порозмовляємо.

Алід подзвонив дзвіночком.

— Ми зі слугою допоможемо тобі пройти до твоєї спальні. Лікар прийде сюди до того, як ти прокинешся. Він не може вилікувати тебе, зате може полегшити біль. Ти хочеш, щоб я зробив що-небудь у тій справі, про яку ти говорив?

— Ні, — відповів гладун. — Я вже не дбаю про це.

— Тоді ми більше не говоритимемо про неї. Ділові питання завжди, здається, так або так вирішуються самі.

Прийшов слуга, і гладунові допомогли пройти до прохолодної білої спальні. Він усвідомив, що щасливий. Справді, на землі нічого не можна провістити наперед.

74. Самотність і нудьга

Мішкін сидів за столом коло підніжжя скляної гори, що височіла одразу за великим лісом Гармонії. Пив ранкову каву. Робот приніс денну пошту.

Першим ішло офіційне урядове повідомлення про неможливість доставити запчастину L-1223A до ракетного двигуна. Назвали п’ять причин. Мішкін не завдав собі клопоту читати їх. Урядове повідомлення було надруковане на мімеографі.

Наступним був лист від дядька Арнольда:

«Любий Томе,

ти маєш лише знати, що я вдавався до різних дій і смикав за всі ниточки, але нічого не спрацювало, я, здається, просто не можу домогтися, щоб цю запчастину послали тобі. Але я ще не зрікся надії. (Твій дядько Арні ніколи не зрікається надії!) Можливо, ти не знаєш, що твій другий небіж, Ірвінґ Ґлюкмен, — бухгалтер-консультант однієї галузки Rand Corporation. Я маю намір попросити його, щоб він запитав свого боса, чи вони візьмуться за твою проблему як питання, пов'язане з національними інтересами, хоча певним чином воно й справді пов'язане. Це все забере трохи часу, тож, якщо зможеш дістатися додому будь-яким іншим способом, було б непоганою ідеєю вчинити саме так. Вище голову, і мої найкращі вітання роботу».

Наприкінці був лист від Чоловіка з тисячею подоб:

«Любий Томе,

я намагався робити все, що мені до снаги, і кілька речей понад мою силу, щоб послати тобі ту запчастину до двигуна і ти вибрався з тієї прикрої халепи. Я беру на себе повну відповідальність за те, що втягнув тебе в неї. Я навіть зайшов так далеко, що вибудував цілу нову послідовність, із бездоганною логікою підтримки й характером взаємозв'язків, і то тільки задля єдиної мети — доставити тобі ту запчастину. Проте моя головна (нова) постать захворіла на чуму, втратила цікавість до життя і цілковито відмовилася закінчити роботу, задля якої я її створив. Я намагався спонукати до роботи її двох помічників, але вони закохалися й попливли на Сейшельські острови виготовляти прикраси й жити на органічних продуктах. Тож я витратив до біса багато часу і слів без жодної мети, і мені справді дуже шкода, це була моя остання яскрава ідея, а тепер мій лікар каже, що я маю спочити.