— А хіба вони не бачать, що я неналежний об’єкт для їхнього потягу?
— Звісно, бачать, але їм треба кілька хвилин, щоб сигнал дійшов до їхнього мозку, бо прото-Б важко назвати кмітливими. А тим часом двадцятитритонна розпашіла тварюка вже вилізе тобі на голову.
— То де ж вона? — запитав Мішкін.
— Підходить, — похмуро мовив робот, крутячи пістолети за їхні запобіжники.
Дзижчання погучнішало, зросла його амплітуда. Мішкін побачив, як щось, схоже на метелика з двометровим розмахом крил, пропурхало повз із веселим дзижчанням. Не звернуло на них уваги й зникло десь ліворуч.
— Що це було? — запитав Мішкін.
— Та з біса ясно, що воно скидалося на метелика з двометровим розмахом крил, — відповів робот.
— Я так і думав. Але ж ти казав...
— Так-так-так, — роздратовано кинув робот. — Доволі очевидно, що трапилося. Ця тварюка-метелик навчилася імітувати парувальний поклик прото-Б. Мімікрія в галактиці — вкрай поширений феномен.
— Поширений? Та ж він заскочив тебе зненацька.
— Що тут могло заскочити? Я просто вперше натрапив на тварюку-метелика.
— Ти мав би знати про це, — дорікнув Мішкін.
— Помиляєшся. Я запрограмований лише визначати ситуації та речі, які можуть бути небезпечні для людини, і давати їм раду. Велике старе пурхало не може зашкодити тобі — хіба що ти намагатимешся ковтнути його, — тож я, природно, нічого не маю про нього у файлах своєї пам'яті. Ти маєш збагнути, що я не якась бісова енциклопедія. Я маю справу лише з небезпечним матеріалом, а не з будь-якою клятою штучкою, що ходить, або плаває, або літає, або повзає, або риє, або як вона ще там совається. Ти збагнув, синку, що я маю на увазі?
— Збагнув, — підтвердив Мішкін. — Думаю, ти знаєш, що робиш.
— Я, до речі, саме для цього й створений, — мовив робот. — Ходімо, гуляймо собі далі.
5. Підготована заява
— Я вже певний час маю психічні проблеми. Я сприймаю ідеї, образи. Але не знаю, що реальне, а що ні. Інколи я думаю, що я поїв, а потім з’ясовується, що не їв. Інколи я думаю, що я жив, а потім з’ясовується, що не жив. Я не можу пригадати, чому я тут або в якому злочині мене звинувачують. Хай там як, я певен, що я невинний. Я певен, що я невинний, хоч би що я зробив.
Мішкін із надією глянув угору, але побачив, що присяжні вийшли, суддя пішов, світ зник, а знудьгований охоронець гортав давній випуск журналу Rolling Stone.
Мішкін раптом зупинився.
— Що? — запитав робот.
— Я бачу щось попереду.
— Чудово! — всміхнувся робот. — Я бачу багато чого попереду. Я завжди бачу багато чого попереду. Господи, та кожен завжди бачить багато чого попереду.
— Ця річ попереду схожа на тварину.
— Ну, і що тут такого?
Істота, яку побачив Мішкін, розміром і формою була трохи подібною до тигра, але з коротшим хвостом і більшими лапами. Її масть була наче плямистий шоколад із блискучими жовтогарячими смужками. Істота скидалася на неоковирну, голодну й безпринципну галюцинацію.
— Вона здається небезпечною,— застеріг Мішкін.
— Це лише показує, як багато ти знаєш про неї, — промовив робот. — Ця тварюка — пахінертій, травоїдна тварина з норовом як у корови, але боязкіша.
— Але ж зуби.
— Не давай зубам одурити себе.
— Мімікрія?
— Авжеж, друже. А тепер опануй себе й ходімо.
Обидва й далі йшли по пурпуровій рівнині. Робот, навіть не завдаючи собі клопоту дістати пістолети, насвистував мелодію Elmer's Типе. Мішкін, ідучи на два кроки позаду, мугикав «Сумний вальс» Сібеліуса.
Пахінертій обернувся й дивився на них очима кольору коагульованої крові яка. Позіхнув, показавши схожі на ятагани різці. Потягнувся, показавши гладенькі брижі м язів із кожного боку, що нагадували ледачкуватих восьминогів, зчеплених під тоненьким пластиковим простирадлом.
— Ти певен, що він травоїдний? — запитав Мішкін.
— Нічого, крім трави і кульбаб, — відповів робот. — Хоч інколи охочі до турнепсу.
— Здається достатньо лихим.
— Природа здатна на міріади маскувань.
Людина і робот підійшли ближче до тварини.
Пахінертій прищулив вуха. Хвіст він випростав і підняв угору, наче стрілку циферблата, каліброваного на градуси тривоги. Випустив пазурі — наче нещадні вигнуті зубці диявольських вил. Загарчав — і цей звук спонукав кілька перипатетичних дерев стулити докупи гілля, витягти коріння й перебратися на спокійнішу територію далеко на півночі.
— Природа ревно готується, — промовив Мішкін. — Я б присягнув, що ця тварюка от-от нападе на нас.
— Природа перебільшує, — заспокоїв робот. — Така природа природи.
Обидва були за десять метрів від пахінертія, що стояв украй спокійно й чудово імітував смертельно небезпечну тварину, яка от-от знавісніло нападе та покалічить і вб'є кожну людину на своєму шляху, — а може, ще й робота та кілька дерев, просто так, знічев'я.
Мішкін зупинився.
— А тепер подивись, — сказав він. — В усьому цьому є щось хибне. Я думаю...
— Ти забагато думаєш, — дорікнув робот напруженим, твердим голосом. — На Бога, опануй себе, хлопче. Я РДОЗ-робот, навмисне натренований для такої роботи, і даю тобі слово, ця жалюгідна корова в тигрячій подобі...
Саме тоді пахінертій пішов у наступ. Однієї миті стояв спокійно, а потім враз метнувся в лютому пориві, пазурі й зуби виблискували золотом у пообідньому сяйві шафранового сонця Гармонії та його тьмяного, загадкового маленького червоного компаньйона. Тварина наближалася з максимальною вірогідністю, точнісінько як голодний, хижий, всеїдний звір, якому однаково, хто перед ним, надто якщо ціль невеликого розміру й не має страшних ікл і пазурів.
— Фу, пахінертію, фу! — невпевненим голосом вигукнув робот.
— Лягай! — крикнув Мішкін.
— Гр-р-р-р! — загарчав пахінертій.
6
— Томе, ти цілий?
Мішкін кліпнув очима:
— Усе гаразд.
— Але вигляд у тебе не дуже.
Мішкін хихикнув, бо заувага була дуже кумедна.
— Що тут такого смішного?
— Ти смішний. Я навіть не бачу тебе, тож і смішно.
— Випий оце.
— Що це?
— Ніщо. Просто випий.
— Пий ніщо і обернешся на ніщо! — проревів Мішкін. На превелику силу розплющив очі. Він нічого не бачив. Він змусив себе бачити речі. І що тепер? Яке тепер правило? Авжеж! Реальності досягають невизнаненим переліком об'єктів. Отже, тумбочка коло ліжка, флуоресцентна лампа, яскраве світло, грубка, скриня, книжкова шафа, друкарська машинка, вікно, кахлі, скло, пляшка молока, кавова чашка, гітара, відерце з кригою, приятель, сміттєвий мішок... і так далі.
— Я досяг реальності, — промовив Мішкін із тихою гордістю. — Тепер зі мною буде все гаразд.
— Що таке реальність?
— Одна з багатьох можливих ілюзій.
Мішкін розплакався. Він прагнув ексклюзивної реальності. Ця була страхітлива, гірша за попередню. Тепер будь-що...
«Такого не може бути», — думав Мішкін. Але ж пахінертій був тут, наче сумнівний доказ власної реальності, мчав до нього в украй вірогідному вихорі пазурів і зубів. Мішкін прийняв гамбіт. Метнувся вбік — і тварина проскочила повз нього.
— Стріляй! — крикнув Мішкін, перейнявшись духом боротьби.
— Я не повинен вбивати травоїдних тварин, — зауважив робот, проте його голосу бракувало переконаності.
Пахінертій розвернувся й знову рушив, скапуючи слиною. Мішкін скочив праворуч, потім ліворуч. Пахінертій гнався за ним як тінь. Розтулились масивні щелепи. Мішкін заплющив очі.
Відчув на своєму обличчі гарячий віддих. Почув гарчання, рохкання, щось важке гупнуло на землю.