Мішкін розплющив очі. Робот нарешті змусив себе вистрелити й вклав тварину якраз коло ніг Мішкіна.
— Травоїдна, — з гіркотою мовив він.
— Знаєш, є така річ, як мімікрія поведінки. У реальних випадках мімікрію поведінки доводять до точки, коли живуть як взірцевий хижак, навіть поїдають плоть, що для травоїдної істоти і огидна, і нестравна.
— Невже ти віриш в оце?
— Ні, — похнюпився робот. — Але я не розумію, як цю тварину не занесли до моєї пам'яті. Ця планета перебувала під постійним наглядом десять років до того, як тут побудували склад. Ніщо такого розміру, як ця тварина, не могло уникнути перевірки. Не буде перебільшенням сказати, що, коли йдеться про небезпеку, Дарбіс-IV не менш відомий, ніж сама Земля.
— Стривай, — здивувався Мішкін. — Як ти сказав, називають цю планету?
— Дарбіс-IV, планета, для якої я запрограмований.
— Це не Дарбіс-IV, — мовив Мішкін. Він почувався недужим, прибитим, приреченим. — Цю планету називають Гармонія. Тебе послали не на ту планету.
7
Утомився від потоку буднів? Нудить від єдності? Тоді скористайся
ПОСЛУГОЮ
«НАБИРАЙ — ТА — УРИВАЙ»!
Вибери з нашої повної гами пауз, збоїв, перерв, знеструмлень.
Робот усміхнувся — нещирий звук.
— Боюся, ти трохи налякався. Мій діагноз — тимчасова істерична афазія, хоча, Господь свідок, я не лікар. Гадаю, стрес...
Мішкін похитав головою:
— Сам подумай. Ти вже кілька разів помилився щодо тутешніх небезпек. Це грубі помилки. Неприпущенні помилки.
— Дивно, — збентежився робот. — Я не можу придумати готового пояснення.
— А я можу. Тут партачили з постачанням, відколи створено цей склад. А з тобою просто наплутали. Ти мав летіти на Дарбіс-IV. А тебе послали на Гармонію.
— Я думаю, — сказав робот.
— Старайся, — підбадьорив Мішкін.
— Я маю одну думку. Ми, РДОЗ-роботи, відомі швидкістю наших синаптичних реакцій.
— Ну ти й хвалько! — кинув Мішкін. — Якого висновку ти дійшов?
— Думаю, що з огляду на всі наявні свідчення твоя гіпотеза начебто найімовірніша. Мене, мабуть, справді відправили не на ту планету. А це, звичайно, ставить нас перед поважною проблемою.
— Це означає, що нам треба зосереджено думати.
— Безперечно. Але дозволь мені звернути увагу на те, що до нас тепер наближається створіння з невідомим норовом і нез'ясованими апетитами.
Мішкін неуважно кивнув головою. Події розвивалися надто швидко, і він потребував плану. Для порятунку життя йому треба думати, навіть якщо це коштуватиме йому життя.
Робот був запрограмований для планети Дарбіс-IV. Мішкін запрограмований для Землі. А нині вони обидва на Гармонії, неначе двоє сліпців у котельній. На думку Мішкіна, найрозумніше, звісно ж, було б повернутися назад на склад. Звідти він міг би передати інформацію на Землю й зачекати, поки на Гармонію привезуть або запчастину, або іншого робота, або і те, і те. Але це може затягтися на місяці, а то й роки. А до потрібної запчастини лише кілька миль.
І все-таки повернення назад — найбезпечніший варіант дій.
Але потім Мішкін подумав про конкістадорів Нового Світу, які пробивали собі шлях крізь безкінечні джунглі, постаючи перед невідомим і долаючи його. Невже він аж такий мізерний супроти них? Невже невідоме бодай трохи принципово змінилося, відколи фінікійці вивели свої кораблі за Геркулесові стовпи?
Він ніколи не зможе глянути на себе в дзеркало, якщо поверне тепер назад і визнає свою мізерність супроти Ганнона Мореплавця, Кортеса, Пісарро та решти несамовитих.
З іншого боку, якщо він піде далі й зазнає невдачі, то більше не матиме Я, щоб визнавати що-небудь.
Мішкін вирішив, що хоче піти вперед і досягти успіху, але не коштом своєї загибелі.
Загалом то була цікава проблема, така, яку певний час можна було б плідно розглядати. Кілька тижнів роздумів могли б дати йому слушну відповідь і вберегти від несказанних...
— Створіння досить швидко наближається, — повідомив робот.
— Ну? Вбий його.
— Може, воно не хиже.
— Краще спершу стріляй, а вже потім думай про це.
— Стрілянина — аж ніяк не найдоречніша реакція на всі небезпечні ситуації, — сказав робот.
— Це на Землі.
— Це не на Дарбісі-IV, — заперечив робот. — Можливо, завмерти — набагато безпечніший хід.
— Питання в тому, — зауважив Мішкін, — чи ця планета більше скидається на Землю чи на Дарбіс.
— Якби ми знали це, — сказав робот, — то справді знали б що-небудь.
Нова загроза виявилася хробаком десь шість метрів завдовжки, помаранчевого кольору, з чорними смужками навколо кожного із сегментів. Хробак мав п'ять голів, зібраних гроном на одному кінці. Кожна голова мала одне фасеткове око й глибоку беззубу вологу зелену пащу.
— Будь-що таке велике може бути небезпечним, — мовив Мішкін.
— Не на Дарбісі,— заперечив робот.— Там що більші тварини, то ласкавіші. Стерегтися треба якраз малих паскуд.
— Що, по-твоєму, нам робити тепер? — запитав Мішкін.
— Він натовче мені боки, — зітхнув робот.
Хробак уже був за три метри від них.
— Стріляй! — крикнув Мішкін.
Робот підняв пістолети й вистрелив просто в підняту горлянку хробака. Кілька голів хробака стривожено кліпнули очима. Жодної іншої зміни годі було спостерегти. Робот знову підняв пістолети, але Мішкін наказав йому зупинитися.
— Це не допоможе, — кинув він. — Що ще ти маєш у голові?
— Непорушність.
— До біса твої поради, думаю, нам треба щодуху тікати.
— Немає часу, — застеріг робот. — Заціпеній!
Мішкін змусив себе завмерти на місці, поки голови хробаків наближалися до нього. Міцно заплющив очі й слухав таку розмову:
— Вінсе, ану з'їжмо його.
— Мовчи, Едді, ми з'їли ввечері цілого ормітунга, ти ж не хочеш мучитись від нетравлення.
— Я й досі голодний.
— І я.
— Я теж.
Мішкін розплющив очі й побачив, що п'ять голів хробака розмовляють між собою. Одна, яку звали Вінсом, містилась посередині й була помітно більшою за решту голів. Говорив Вінс:
— Мене, хлопці, аж нудить від вас, від вас і вашої ненажерності! Саме тоді, коли я привів наше тіло у форму, гаруючи цілий місяць у тренажерній залі, вам кортить обтяжити нас черевом, і я на це кажу вам «ні»!
Одна з голів запхинькала:
— Ми можемо їсти все, що хочемо і коли хочемо. Наш татусь, Господь хай упокоїть його душу, казав, що наше тіло — це все і ми маємо ділити його порівну.
— Татусь ще казав, що я, хлопці, маю наглядати за вами, — сказав Вінс, — бо вам на чотирьох забракне мізків, щоб видертися на дерево. Крім того, татусь ніколи не їв чужинців.
— Це правда,— повернулась одна голова до Мішкіна. — Я Едді.
Повернулися й решта голів:
— Я Лукко.
— Я Джо.
— Я Чико. А це Вінс. Гаразд, Вінсе, а зараз ми його з'їмо, бо нас тут четверо і ми втомилися, що ти завжди наказуєш нам просто тому, що ти найстарший. Відтепер ми робитимемо точнісінько те, що нам з біса кортить, а якщо тобі це не до вподоби, то доведеться, хай йому біс, змиритись. Вінсе, ти збагнув?
— Стули пельку! — проревів Вінс. — Якщо тут хто-небудь їстиме, то тільки я.
— А як же ми? — заплакав Чико. — Татусь сказав...
— Усе, що я їстиму, буде для нас усіх, — заявив Вінс.
— Але ж ми не зможемо відчути смак бодай чого-небудь, якщо не їстимемо самі, — мовив Едді.
— Вирішено, — посміхнувся Вінс. — Я відчую смак за нас усіх.
— Вінсе, перепрошую... — наваживсь озватися Мішкін.
— Для тебе я містер Пальйотеллі, — урвав його Вінс.
— Я лише хотів зазначити, що я форма розумного життя і там, звідки я родом, одне розумне створіння не поїдає інше розумне створіння, хіба що за вкрай виняткових обставин.