А тепер погляньмо на ситуацію з погляду монстра, який наближався до Мішкіна. Надійні джерела звичайно повідомляють, що монстр аж ніяк не почувається монстром. Монстр занепокоївся. Саме так почувається кожен, якщо він не напідпитку або під кайфом. Було б добре пам'ятати про це, ідучи на будь-які контакти з чужинцями: монстр непокоїться. Господи, якби ж вам пощастило переконати його, що й ви, хоч і не монстр, теж відчуваєте неспокій! Обмін неспокоєм — перший крок у комунікації.
— Ой! — зойкнув Мішкін.
— У чому річ? — стривожився робот.
— Я забив палець на нозі.
— Та ж отак ти ніколи не виберешся звідси.
— Що ж мені робити?
— Думаю, найкраще йти далі.
Сонце сідало. У лісі панувала пишнота барв. Мішкін був складною людською істотою з певним минулим, а також із сексуальним життям і численними неврозами. Робот був складною подобою людини, і його цілком можна було б вважати за людину. Створіння, яке наближалося до них, було цілком невідомим, але можна було припустити, що йому притаманна певна приємна міра складності. Усе було складним.
Підступаючи до монстра, Мішкін мав у голові різні фантазії, жодна з яких не цікава достатньо, щоб про неї згадувати.
Монстр теж мав різні фантазії.
Робот ніколи не дозволяв собі фантазій. Він був старомодний інтроверт із протестантською етикою, чужий пустощам і веселощам.
На зелених припухлих губах серцевидної форми тремтіли краплинки кристально чистої води. Насправді то були не краплинки води, а наклейки, виготовлені на якійсь огидній фабриці в Йонкерсі. Діти прикрашають ними дерева.
Монстр і далі наближався. Чемно кивнув Мішкіну, а робот чемно кивнув монстру, коли вони розминалися.
Монстр, правда, озирнувся:
— Що це в біса таке?
— Хоч убий, не знаю, — сказало одне з мандрівних дерев, що повернулося з далекої півночі, сподіваючись казково розбагатіти на біржі.
— Здається, спрацювало, — мовив Мішкін.
— Звичайно це спрацьовує,— підтвердив робот. — На Дарбісі-IV.
— Ти думаєш, що працюватиме й на Гармонії?
— Чом би й ні? Зрештою, якщо якась дія слушна одного разу, вона може бути слушною безмежну кількість разів. Справжня кількість — п мінус одиниця, а це справді дуже велике число й містить тільки одну можливість помилки з нескінченності слушних дій.
— А як часто трапляється ця одна можливість? — поцікавився Мішкін.
— До біса часто, аж занадто! — відповів робот. — І розбиває вщент закон середніх чисел.
— Тоді, мабуть, твоя формула хибна.
— Жодного шансу, — заперечив робот. — Теорія слушна, навіть якщо здебільшого вона не працює на практиці.
— Думаю, про це треба знати, — буркнув Мішкін.
— Безперечно. Завжди добре щось знати. Хай там як, ми маємо ще один шанс перевірити теорію. Он іде ще один монстр.
10
Не кожен у лісі був здатний знайти розраду у філософії. Скажімо, реміт ступав у тумані огиди до себе. Реміт знав, що він украй і цілковито самотній. Зокрема тому, що реміт — єдиний представник свого виду, і цей факт посилював відчуття ізоляції. Але реміт ще знав, що відповідальність за відчуження лежить на індивіді, і ця обставина, байдуже, хоч яка нормативна на позір, правила тільки за нейтральне тло, на якому індивід переживав свої внутрішні драми. Ця думка пригнічувала й водночас бентежила, тож реміт ішов, почуваючись химерним і відокремленим — як єдиний реміт, що жив на Гармонії.
— Що це? — запитав реміт сам себе. Довго та пильно дивився на двох інопланетних істот. Потім заспокоїв себе: — Таки галюцинація. Ось до чого доводить така велика чутливість, як у мене.
Два інопланетні створіння, породжені галюцинацією, ішли далі. Реміт мерщій переглянув усе своє життя.
— Це все — купа лайна, — виснував він. — Реміт працює все своє життя, і що з того? Він устряв у халепу з поліцаями, подруга покинула його, дружина покинула його, а тепер він ще й бачить галюцинації. Серйозно, інопланетних створінь, а що буде далі?
11
— Що я маю робити? — запитала графиня Мелба. — Я збираюся дати обітницю черниці.
— Тоді заради всього святого, — скрикнув герцог Мелба, — давай її, справді давай і припини варнякати про це.
— Я більше не вірю в тебе, — сказала герцогиня Мелба.
Тієї миті герцог Мелба зник, наче щось нематеріальне, чим він був, і, як вже на те пішло, завжди буде.
Мішкін пам'ятав дещо з того, що трапилося з ним, коли він був ще хлопчиком на конярському господарстві поблизу Абіліна. Але не зосереджувався на спогадах, бо не бачив, як вони можуть допомогти їм за цих обставин, хоч якими вони були.
— Можна перебувати на межі насильної смерті, — проказав робот, — і однаково відчувати нудьгу. Я дивуюся, чому це так.
— Можна відчувати нестерпну нудоту від думок робота, — мовив Мішкін.
Ліс помер. То був результат нападу рослинного варіанту ящура, що призвів до такої руїни по селах. Нема ради, нам просто доведеться жити далі без цього лісу.
12
Мішкін ішов по просторій автостоянці. Автостоянка була бежева, із зеленими і жовтими смужками. Паркометри були бузкові, а зіжмакані старі газети — яскраво-червоні та бронзові. Шикарна автостоянка.
— Це, здається, автостоянка, — зауважив Мішкін.
— Атож, здається, правда? — відповів герцог Мелба, крутячи кінці своїх довгих білявих вусів. — Це нагадує мені одну пригоду. Доволі непогану пригоду. Мій приятель гостював у свого друга в графстві Суррей. Власне, у Котсволдсі. Спати він пішов до кімнати, до якої начебто вчащали привиди. Мій приятель вважав, що це радше пікантна обставина, але, звісно, не вірив. Ніхто не вірив. Що ж, розповідаю далі. Мій приятель поставив на підлогу коло ліжка свічку, що вже запливала, — розумієте, там не було електрики, власне, там була електрика, але раптова буря зробила їй каюк. Приятель уже вкладався спати, у дуже спокійному настрої, як...
— Перепрошую, — урвав його Мішкін, — хто ви?
— Герцог Мелба, — відповів герцог Мелба. — Але називайте мене Кларенс. Я анітрохи не тримаюся за ці безглузді титули. Здається, я не вловив ваше ім'я.
— Це тому, що я не кинув його, — промовив Мішкін.
— Слухайте, це таки добре. Оригінальне?
— Колись було, — відповів Мішкін.
— Чудово!
— Моє ім'я Мішкін. Вам не доводилося бачити робота десь тут поблизу, чи не так?
— Я справді не бачив.
— Дивно. Він щез.
— Тут немає нічого дивного, — заспокоїв його герцог Мелба. — Лише хвилину тому моя дружина заявила, що не вірить у мене, отакої. Я просто зник. Дивно, правда?
— Дуже дивно, — підтвердив Мішкін. — Але, думаю, таке буває.
— Певно, що так,— погодився Кларенс. — Зрештою, це сталося зі мною. До біса дивне відчуття — зникнути.
— І як ви тепер почуваєтесь?
— Важко сказати щось конкретне. Це щось нематеріальне, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— Ви певні, що не бачили мого робота?
— Більш-менш певен. Думаю, ви любили його?
— Ми багато пережили разом.
— Давні бойові друзі, — кивнув головою герцог, розкручуючи вуса. — Давніх бойових друзів ні з чим не порівняєш. Так само й давні війни. Пригадую, як на Іпрі...
— Перепрошую, — урвав його Мішкін. — Я не знаю, звідки ви родом, але, думаю, треба застерегти вас, що ви — чи вас — щезнули в доволі небезпечне місце.
— Це на диво мило з вашого боку, ось так застерегти мене, — вклонився герцог. — Але насправді тут немає небезпеки. Ризик — у вашому кіно, натомість я в цілком іншому й менш задовільному кадрі. Проекція, як сказав поет, глузує з нас усіх. Бо, друже, примхливий анахронізм — це радше моя парафія. А тепер, як я казав...