І, нарешті, Мішкін і робот зайшли до просторої бенкетної зали, яку займав стіл, заставлений курячими крильцями, кухлями оранж-джуліусу, чилі-догами, устрицями та п'ятисантиметровими скибками ростбіфу, хрусткого зовні й сирого всередині. Були також тарелі м'якого морозива, таці з піцою — і неаполітанською, і сицилійською, і всі з додатковим сиром і ковбасою, анчоусами, грибами і каперсами. Видніли дорогі й дешеві страви, загорнуті у фольгу, а також їхнє поєднання — багатошарові сендвічі з пастрамі, язиком, солониною, печінковим паштетом, копченою лососиною, вершковим сиром, цибулею, січеною капустою, картопляним салатом, маринованими й малосольними огірками. Стояли величезні супниці з креплах і курячим супом із локшиною. А ще казани з кантонськими лангустами, тарелі зі свинячими реберцями в кисло-солодкому соусі, коробочки з вощаного паперу, наповнені пресованою качкою з волоськими горіхами. І запечені фаршировані індички з журавлинним соусом, чизбургери, креветки в гострому бобовому соусі й багато іншого.
— Що станеться зі мною, якщо я з'їм трохи цього? — запитав Мішкін.
— Нічого, — відповів дяк. — Уявні харчі не можуть живити вас, але й до хвороби не призведуть.
— А вони мають психологічний ефект? — запитав Мішкін, куштуючи чилі-дог.
— Певно, що мають, — зазначив дяк, — бо уявні харчі — це буквально пожива для уяви. Точний ефект варіюється залежно від розуму та мудрості споживача. Скажімо, для невігласів і легковірних уявна їжа здебільшого досить поживна. Це, звісно, псевдопожива, але нервова система не здатна розрізняти справжні та уявні події. Деякі ідіоти спромоглися жити довгі роки на цій нематеріальній речовині, знову демонструючи отак вплив віри на людське тіло.
— Дуже смачна, — похвалив Мішкін, гризучи ніжку індички й умочуючи її в соус із журавлини.
— Звичайно, — підтвердив дяк. — Уявні харчі завжди мають найкращий смак.
Мішкін їв та їв і дуже тішився собою. Потім, із тягарем у шлунку, пішов до дивана й ліг. Лагідна нематеріальність дивана заколисала його, і він заснув.
Дяк звернувся до робота:
— А зараз почнеться справжній клопіт.
— Це ж чого? — здивувався робот.
— Бо, споживши уявні харчі, цей молодик матиме уявні сни.
— А це погано? — запитав робот.
— Має тенденцію збивати з пантелику.
— Може, треба розбудити його? — припустив робот.
— Звісно, треба, але, по-перше, чом би нам не ввімкнути телевізор і не налаштувати на його сон?
— А це можливо?
— Просто повір, — мовив дяк. Пішов на той край кімнати і ввімкнув телевізор.
— Його не було тут раніше, — зауважив робот.
— В уявному замку добре те, — зазначив дяк, — що ти, по суті, можеш мати те, що хочеш, коли і де захочеш, без потреби нудних пояснень, які завжди дуже пригнічують.
— Чому ти не сфокусуєш екран?
— Він сфокусований, — пояснив дяк. — Тут ідуть титри.
На екрані з'явилися написи:
«Robert Sheckley Enterprises
представляє
УЯВНИЙ СОН МІШКІНА
Неоменіппова родомонтада
Знято в ресторані Can Pep
студії Correu Studios, Ібіса»
— Що це таке? — запитав робот.
— Звичайнісіньке лайно,— відказав дяк. — А от і сон.
18
Мішкін ішов, спостерігаючи природу реальності, коли якийсь голос звернувся до нього:
— Привіт!
Мішкін мимоволі стрепенувся й озирнувся. Не побачив нікого. Він стояв на пласкій горизонтальній рівнині, і в будь-якому напрямку щонайменше на п'ять миль не було жодного предмета, вищого за чобіток, за яким міг би хтось заховатися.
Але Мішкін не розгубився й відповів:
— Як ся маєш?
— Дякую, добре, а ти?
— Досить добре, коли зважити на всі обставини. Ми бачилися раніше?
— Не думаю, — відповів голос. — Але ж ніколи не можна сказати напевне, так?
— Ні, не можна, — погодився Мішкін. — Що ти тут робиш?
— Я тут живу.
— Здається, гарне місце.
— Нічого таке, — проказав голос. — От тільки зими нестерпно холодні та вогкі.
— Справді?
— Так. Ти, мабуть, турист.
— Більш-менш,— мовив Мішкін.— Я тут уперше.
— І тобі подобається?
— Дуже гарно. Я ще багато не бачив, але вже побачене здається дуже гарним.
— Я звик до цього всього, — відказав голос. — Але, думаю, це тому, що я живу тут.
— Можливо, — сказав Мішкін. — Саме так я звичайно почуваюсь удома.
— До речі, а де твій дім?
— Земля, — відповів Мішкін.
— Велика червона планета.
— Маленька зелена планета.
— Думаю, я чув про неї. Єллоустонський національний парк?
— Саме так.
— Далеченько ж ти забрався від дому.
— Певно, що так, — кивнув Мішкін. — Але я, звісно, люблю подорожувати.
— Ти прилетів на космічному кораблі?
— Так.
Запала тиша. Мішкін не знав, як сказати, що він не бачить свого співрозмовника. Він збагнув, що мав згадати про це раніше. А тепер видався б дурнем, якби зробив це.
— Що ж, — сказав голос, — думаю, мені краще піти.
— Приємно було розмовляти з тобою, — мовив Мішкін.
— Мені теж. Мені цікаво, чи ти помітив, що я невидимий?
— Звичайно, помітив. Думаю, ти бачиш мене?
— Так, бачу. Ми, невидимі, можемо бачити такі видимі речі, як ти, дуже добре. Крім, звісно, тих небагатьох нещасних поміж нас, хто сліпий.
— А ви бачите одне одного?
— Ні, звісно ж, ні. Ми не могли б бути справді невидимими, якби бачили.
— Я й не подумав про це, — сказав Мішкін. — Це, мабуть, перешкода?
— Безперечно, — погодився невидимий. — Ми проминаємо одне одного на вулицях, не помічаючи. Це ображає наші почуття, хоч і відомо, що тут немає ради. І з невидимістю дуже важко закохатися. Наприклад, коли зустрічаю гарненьку дівчину на суботніх танцях християнської молоді, я не знаю, чи вона справді симпатична, а чи, може, якась бридуля. А я не люблю запитувати. Я знаю, що такі речі не мають значення, але завжди здається, що мають, хіба ні?
— На Землі так, — підтвердив Мішкін. — Але, гадаю, невидимість має й переваги.
— Авжеж. Ми полюбляємо розважатись, вискакуючи на людей із криком «бу-у». Але тепер уже всі навколо знають про нас, тож ніхто й не лякається, лише гримають «забирайся».
— Думаю, невидимість — перевага, коли ви полюєте?
— Насправді ні. Ми, невидимі, здебільшого маємо доволі важку ходу, тож, полюючи, зчиняємо великий гармидер, хіба що стоїмо абсолютно спокійно. Через те ми полюємо лиш на один вид тварин. Ми називаємо їх нечутними, бо вони цілковито глухі. Супроти них наша невидимість має велику перевагу. Але нечутні — радше посередній харч, навіть спечені в горщику з соусом бешамель.
— Я завжди думав, що невидиме створіння матиме перевагу над усіма іншими, — дивувався Мішкін.
— Кожен так думає, — мовив невидимий. — Насправді невидимість — лише своєрідна перешкода.
— Це дуже погано, — чемно поспівчував йому Мішкін.
Настала коротка незручна тиша.
— А який у тебе вигляд? — запитав Мішкін.
— Я, друже, не можу сказати. Я невидимий, ти ж знаєш. Дуже важко голитися. Стережись!
Мішкін наткнувся на невидимий об'єкт і добряче вдарився лобом. Тепер він пішов повільніше, випроставши одну руку поперед себе.
— А як ти побачив той невидимий об'єкт? — запитав він.
— Я, друже, не бачив його, — пояснив невидимий. — Я бачив маркер ідентифікації.
Озирнувшись навколо, Мішкін побачив різні металеві таблички, устромлені в землю. На них були викарбувані самоперекладні літери (згідно з вимогами міжзоряного права), які можна було прочитати так само легко, як пересічній освіченій людині — читати рідною мовою.