Наталія Матолінець
Варта у Грі. Артефакти Праги
— Пошуки розпочнемо завтра, тож я не диктуватиму тобі планів на цю ніч.
Дівчина обдарувала друга красномовним, навіть убивчим поглядом. — Я думала, що ті старовинні цяцьки шукатимуть пани з фракції, — зауважила вона. — Це ж вони їх загубили.
— Є багато охочих знайти артефакти, і закладаюся, що не у всіх гарні наміри, — спохмурнів Златан. — Тому нам краще зробити це першими.
Вступ
Викрадачів точно було троє.
Амброз примружився — зір підводив його. З віддалі здалося, що високі постаті закутані в щось недоладне, схоже на сіре плетиво. А можливо, це тільки знущалася відстань. Очі затуманювалися й пекли, ніби від намагання дивитися на сонце. Хоча яке там сонце в опівнічній темряві...
Одна з постатей зробила крок до світлого мага, якого на Амброзових очах викликали на дуель. Кроком назвати це було важко — ніби тінь ковзнула. Надто швидко й надто легко для тілесного створіння. Світляк до того ж хитався від кількості спожитого — Амброз не лічив, поки спостерігав за ним, сидячи за сусіднім столиком, але добре знав, скільки достатньо для того, щоби павутина перестала слухатись, а здоровий глузд відступив перед миттєвим спалахом гніву.
«Сконцентруйся, — наказав собі, вловлюючи прохолоду поту на чолі. — Цього разу — не зникнуть».
Стиснув кулаки й відчув, як хрускотить від напруги незрима павутина.
Алебарда отримав повідомлення. Він уже мав би рухатися сюди. А з ним — і Наґінатка, й Лукаш.
Амброз зачаївся та прикипів поглядом до викрадачів.
Не втечуть. Не вдруге.
Сіре плетиво довкола кожного з трьох не зникало. Напинаючись від вітру, воно розмивало контури постатей і заважало роздивитися їх.
Амброз мимоволі простягнув руку вперед, прикидаючи, як міг би схопити це плетиво. Воно дратувало його: то розчинялося, то проявлялося. Мов мара.
У кишені джинсів завібрував телефон і характерно дзенькнув, повідомляючи про нову есемеску. Чаклун опустив погляд, намацуючи рукою кляту дзвонилку, в якій забув вимкнути звук, і лаючи того, хто взагалі якогось світлого шле есемески.
Не минуло й двох секунд, як він зиркнув знов угору — й зустрівся з чорними, глибокими очима, вкритими туманною паволокою. Амброз устиг роздивитися конічні візерунки на плетиві, яке огортало кістляву постать. Подумав, що та наблизилася надто стрімко, надто безшумно.
А потім темрява розтеклася всередині його голови, позбавляючи інших думок.
...Коли зайнявся світанок, маг не міг згадати нічого суттєвого — прірва у свідомості тяглася від тієї миті, коли він серед ночі вийшов із пабу, переслідуючи захмелілого світляка й потенційних викрадачів. Передсвітанкову мжичку зустрів, якогось біса сидячи над річкою. Почувався злим і розбитим. Зникнення ще одного — хай і світляного — поки що не підтвердили. Але чекай, чекай, Амброжеку... Потім і Аланові щось притомне треба буде втовкмачити.
Маг намацав телефон у кишені й натрапив на непрочитане повідомлення, яке надійшло ще вночі.
«Завтра буду. Цього разу надовго», — повідомляв невідомий відправник.
— От хоч би раз підписався! — усміхнувся хлопець до екрана, відчуваючи роздратування і полегшення водночас. За багато років він звик отримувати ці повідомлення, завжди як сніг на голову. Утім, цього разу — саме вчасно.
Туман танув над Карловим мостом. Коротку куртку продував вітер від річки. Дівчина зіщулилась і підняла комір. Одна з головних туристичних принад міста, котру супутник описував як завжди залюднену, зараз дивувала ранковою тишею. Лише віддалік двоє азіатів фотографувалися, завзято витріщаючись на екран смартфона на кінці селфі-палиці.
— Не очікувала, що буде такий собачий холод, — похмуро видихнула дівчина.
Проте її супутник вдоволено відкинув голову, підставляючи вітру лице.
— Цікаво, як би ти сприйняла вересень у Норвегії, — усміхнувся він.
— Маємо щастя, що сімейна цитадель Богумінів тут, — дівчина окинула міст поглядом і позирнула вище — у бік стрімких шпилів та палаців на замковій горі, обриси котрих ледь-ледь вимальовувалися над туманним містом.
Мурашки затанцювали на кінчиках пальців, нагадуючи, що попереду кілька чудових тижнів тут. Якщо не виникне проблем. Утім, де є зіткнення сил — завжди є й проблеми.
— Хвилюєшся? — рука супутника лягла на плече дівчини.
— Це тобі варто хвилюватися, — поблажливо всміхнулася та. — Не я зворохобила половину суддів, насоталася давньої магії під зав'язку й домоглася відставки власного всемогутнього діда та глави Конгломерату.
Хлопець промовчав, хоча усмішка на його губах застигла і згасла.
Біля виходу на міст рипнули дерев'яні віконниці кав'ярні. Жінка в довгому фартуху виставила надвір вивіску, розписану крейдою, здмухнула волосся з чола і сховалася всередині, звідки заклично линули аромати шоколаду, ваніліну та випічки. Дівчина демонстративно втягла носом повітря, що роздражнювало надією на свіжі булочки.
— Гаразд, — хлопець подивився на супутницю із зачаєною іронією. — Обирай, із чого почнемо: сніданок чи знайомство з моєю родиною?
— А ти сам здогадайся.
Після довгої дороги дівчині хотілося бодай кілька годин думати лише про відпочинок. Але попереду майоріло засідання Центральноєвропейського конгломерату з нагоди офіційної появи спадкоємців обох Вартових родів. А перед цим ще доведеться зустріти натовп незнайомих Богумінів і споріднених із ними сімей. Декотрі потенційно її ненавидять.
— Сценарій простий, — хлопець обома руками пригладив пишні, каштанові з золотавими просвітами кучері й широко всміхнувся. — Усе підряд не куштуй, бо не встанеш із-за столу. На довгі тиради просто кивай. У жодному разі не дивися сімейних альбомів: там скандали, трагедії та дитячий ексгібіціонізм. А головне — підкреслюю! — головне, нізащо не погоджуйся вийти за мене заміж. Тобі пропонуватимуть. Вони це пропонують усім, хто відповідає їхнім високим стандартам... А тепер повтори загальнодоступну інформацію!
Дівчина зітхнула. Подумки запевнила себе, що це лише один день. Потім вона буде насолоджуватися відпусткою і в разі потреби розв'язуватиме дрібні бюрократичні питання, щоб отримати не зовсім безпечну, проте бажану роботу. Так чи інак, ніщо не могло позбавити паперової тяганини, яка проросла навіть у справи могутніх чародіїв незгірше, ніж у звичайних людей. Хоча останні досі перемагали довжиною черг. Чого тільки вартувала процедура виготовлення закордонного паспорта!..
— Усім привіт, — пробурмотіла дівчина. — Я Варта Тарновецька, темна чаклунка зі Львова. І нова... ні, яка до біса нова! І народжена сотню років тому? Звучить надто претензійно. Загалом, я тепер майже офіційно — Вартова Центральноєвропейського конгломерату. А ще — це я врятувала вашому Златанові життя, тому, шановні Богуміни, прошу мене не ненавидіти за ваше сімейне прокляття.
Розділ 1
Вартові проти бюрократії
— Та яке, вищі бороніть, прокляття? Хіба його старий пан суддя ще не розбив був? Дитинцю, заткни собі ліпше рота пляцочком, чи я їх дарма пекла? — завела огрядна Златанова родичка, жваво вихопила дерев'яними щипцями одразу два шматки пляцків — з яблуками і з медом, — а тоді примостила їх на велику Вартину тарілку, де чекали своєї черги інші недоїдені солодощі.
Знайомство з Богумінами тривало — власне, було в самому розпалі. Настільки, що чаклунка вже стомилася переповідати подробиці львівської Гри. Златан божився, що це довго не триватиме. Та простора веранда, де святкували приїзд несподівано живого родича, все повнилася магами й алхіміками. Розмовляли вони одночасно — хто з Вартою, хто зі Златаном, хто між собою. Двох «почесних гостей» посадовили на такій відстані одне від одного, що ті не могли перекинутися й словом. Натомість Варта стримувалась, аби не закочувати очі, коли всі охочі тицяли її під ребра й розпитували, як там їхній Златек, що там їхній Златек і багато-багато двозначних речей про Златека. Хоча після завершення Гри чаклунка заледве зустрічалася з ним кілька разів: найбільші за століття зміни правління поглинули чеха з головою. До всього він ще й мав відзвітувати про криваве змагання, оскільки обіймав посаду офіційного спостерігача під час Гри.