— Насправді ніхто з працівників бібліотеки не отримав нашого запиту, — додав Златан стримано. — Хтось прагнув створити конфліктну ситуацію, що зачепить вашу сім'ю.
— Маю надію, що ви знаєте й ім'я цього експериментатора з чужими життями, пане суддя, — очі Віслава зблиснули, їхня примарна світлість раптом розгорілася зсередини, ніби два крижані вогники.
— Ви сьогодні бадьоро теревенили з ним на засіданні, — втрутилася Варта. — Це ваш опонент. Угорський суддя Берток.
Віслав учепився в стільницю руками й відхилився назад — так само, як це зробив Алан, коли дізнався про причетність угорського очільника до загибелі його батька.
— Нісенітниця.
Цього разу Алан спостерігав мовчки.
— У нього нема причин, — відрізав Віслав, мовби вперше позбувся відчуття, що все довкола — забавки та розваги. — Перемога й так у мадяра в кишені.
— Вочевидь, не настільки, як ви думаєте... — почав був Златан, але Варта перервала його:
— Причину я знаю. У пана судді угорського був родич, котрий колись мав шанси на успішну кар'єру в правлінні. Але покійний Желібор зарубав ці шанси. Відтоді в Бертока, попри стійку неприязнь до світлих, з'явилося бажання зіпсувати життя вашій родині. Ось і нагода випала.
— Я не знав про це, — відказав Алан, зиркаючи на свого родича, мовби шукав у нього відповіді чи підтримки.
— Нісенітниця, — повторив Віслав. — Та в кожного з нас є така історія, де пітьмаки щось зарубали і навпаки.
— Наша справа — розповісти. Що робити далі — це справа ваша. Тепер мусимо попрощатися, — Златан повільно підвівся, відставив стілець Варти і зачекав, доки вона накине кардиган.
— Яким є ваш інтерес? — усе ще недовірливо, із придихом спитав Віслав. — Я вбив тебе, — кинув він чаклунці, — та і з тобою, пане суддя, в нас навряд чи вийде добра дружба.
— Мене не цікавить дружба, — відрізав Златан. — Того, що ти зробив із Тарновецькою, теж не загладити. За інших умов я би викликав тебе на смертельну дуель без заступників, Віславе. Як ти й волів спершу. Але ще більше за будь-яку співпрацю зі світлими мене дратує, коли хтось хоче зробити нас із Вартовою пішаками у своїй грі. Робіть висновки.
— Небезпечно приміряти на суддю роль пішака, — замислено відповів Алан.
— Отож-бо, — Златан зиркнув на нього через плече. — На цьому — доброї вам ночі.
— Берток — труп, — Варта сама не очікувала, що ця думка принесе їй стільки задоволення. — Сила цього Віслава може обставити шановного суддю. Світлякові його штибу справді будь-яка витівка вдасться. А якщо ще й Алан підключиться...
— Щодо «труп» я сумніваюся, — відповів Златан, балансуючи на задніх ніжках стільця. — Проте певен, що світлячий кандидат не забуде про це. Його хід думок — багато в чому таємниця, але щось мені підказує, що жодна сила не спинить Віслава, коли він має якусь ідею.
— Чудово, — дівчина сперлася на стіл поруч із магом і широко всміхнулася. — Казав мені Дворжак, що не буває при владі безгрішних...
— Правду казав! Тепер ми маємо підробку з Петербурга і справжній кинджал — достатньо для того, щоб усі охочі повірили в легітимність Вартових.
— Гаразд. Але спершу нам треба перевірити, як артефакт спрацює на Амброзові. Якщо піде реакція і його видадуть опіки, то доведеться протягом ритуалу стежити, щоби кинджал був лише в моїх руках.
— Подбай про це. Я маю підготувати звіт до наступного засідання, — він утомлено втупився на стос документів на столі. — Здається, ідея з секретаркою — цілком непогана. Хоча направду я маю обрати собі помічника, інакше його оберуть за мене.
— Ну-ну. Скоро ти позбудешся цього. Завершиш справу з чеською фракцією і зможеш зняти з себе суддівські зобов'язання, — Варта відчула глибоке задоволення від того, що план склався й наразі вони рухаються згідно з ним. — Не можна зволікати з ритуалом. Навіть якщо тебе вже не душить сила з останньої точки, не скидай із рахунків зриви, які тяжіють над нами обома.
— Так, — кивнув Златан неуважно, гортаючи папери. — Та спочатку треба пережити вибори. Берток отримає свій голос, і я буду йому до одного місця. Добре, що він не взяв із мене обіцянки працювати суддею до скону... Думаю, після моєї відмови від посади всі вирішать, що місце чеського очільника прокляте!
Варта розсміялась у відповідь і вийшла в коридор. Кинджал теліпався в шкіряній сумці на поясі. Чаклунка відчувала його холод навіть крізь грубу матерію, ніби артефакт витесали з брили льоду...
Амброз зустрівся з нею в парку неподалік. На прохання чаклунки він слухняно взяв кинджал обома руками і застиг, очікуючи від нього щонайгіршого впливу. Варта розповіла йому, в чому фокус артефактів і як вони впливали навіть на Меделіну, дружину попереднього проклятого Богуміна.
— Ну і шо-як? — Златанів брат понуро дивився на красиве руків'я й лискуче лезо.
— Що ти відчуваєш?
— Холод. Він холодний, як серце Златека, який втягує мене у свої плани.
— Жодного болю? — перепитала чаклунка, хоча й сама вже бачила, що кинджал надто довго лежить на голих долонях глави темних, а опіків немає.
— Ні, Вартко. Просто ніби крижинка, — Амброз стенув плечима, підкинув кинджал у повітря і піймав його за лезо двома пальцями, не змигнувши й оком. — Красивенна цяцька, — із цими словами він простягнув вимережане камінням руків'я до чаклунки. — Але нічого я від неї не відчуваю. Звиняй вже.
Вона ще раз глипнула на Амброзові руки. Широкі, засмаглі, міцні долоні навіть не почервоніли. Дівчина сховала кинджал у сумку, обпікаючись його холодом, і спідлоба подивилась на Амброза, котрий з кожною зустріччю здавався їй дедалі більше схожим на старшого брата.
Після повернення додому Варта застала суддю за столом — Златан спав, поклавши голову на конгломератні папери. У правій руці Златана блиснула пафосна, чорна із золотом чорнильна ручка, якою він підписував усі документи, поки не міг робити це робочою лівою. Варта відклала ручку вбік, закривши ковпачком, і повернулася до листів Меделіни. Внутрішній голос не втомлювався нагадувати, що навіть якщо вийде обдурити весь Конгломерат із підробним артефактом, то це не скасовує потреби знайти згодом справжній — і пройти ритуал. Неодмінно — зі справжнім напарником.
Розділ 16
Меделіна і відьми
Варту ледь не знудило, коли настав момент пити кров. До того вона тримала себе в руках і відсторонено повторювала церемоніальні фрази, що їх зі звичним ентузіазмом виголошував спікер Іренеуш. Щось про вірність Конгломерату, про шану, службу древнім законам та інші нісенітниці, котрі не мають зв'язку з реальністю. Але того вимагала церемонія, і чаклунка робила це. Краєм ока вона спостерігала за Златаном, а коли переводила погляд на Амброза навпроти, то теж відчувала, що чеський суддя дивиться в її бік зі свого почесного місця в залі засідань.
Половину слів спікера Варта пропустила повз вуха. Бо все це було недолугою грою: перед нею мав би стояти Златан, у її руці мав би бути справжній келих, а не бездушна копія. Але церемонія тривала, і жодна з правлінських пик не виражала жодної підозри, мовби всі тут змовилися, що хай хоч метеорит проб'є дах, а з цим належить покінчити, бо треба провести вибори.
Коли кров, виціджена з Вартиної та Амброзової долонь, змішалась у келиху, чаклунка подумала: а чи не очікує на них зі Златановим братом чергове прокляття через те, що вони проводять фальшиву церемонію? Проте часу на роздуми не було: вона різко ковтнула кров, насилу втримуючи блювотний рефлекс. На щастя, вистачило одного ковтка. Другий дістався Амброзові — глава темних навіть не скривився. Темно-червона доріжка збігла його підборіддям, і кілька крапель зірвались у трикутний виріз футболки. Навіть з нагоди церемонії Златанів брат відмовився одягати щось хоча б трохи офіційне, мовби підкреслював: він неохоче й ненадовго вписується в цей фарс.