Коли ритуал скінчився, Варта швидко сховала кинджал до сумки на поясі, обтерши його серветкою. Правлінці поспішили до неї з вітаннями — зовсім як нещодавно вітали нового суддю. Дівчина відповідала на їхні слова машинально й неохоче, а от у глави темних це виходило з більшим захватом.
Златан не наближався до Варти, доки коло показної радості довкола неї не змаліло. Він дочекався, поки більшість присутніх перейдуть у фуршетну залу, і тоді, підвівши чаклунку до вікна, зміряв її задоволеним поглядом та шепнув:
— По-перше, вітаю тебе, Вартова. Тепер уся ця бутафорія — офіційна, і в тебе найкрутіший у Конгломераті статус. Після мого, звісно. А по-друге, чи ти помітила, кого тут бракувало? Крім кількох наших друзів із чеської фракції, яких відсторонено на час розгляду справи з кровопивцями.
— І кого ж? — стомлено спитала чаклунка.
— Судді нашого — Бертока. І пана Віслава теж.
— Думаєш, їхня відсутність має зв'язок?
— О та-ак. Не дочекаюся, щоб дізнатись, який саме. А поки склади, будь ласка, компанію Амброзові. Боюся, йому непереливки серед чваньковитих незнайомців.
— Йому не доведеться звикати до цієї тусівки, — усміхнулася Варта. — Скоро ти будеш моїм напарником.
— Я завжди буду твоїм напарником, — Златан визирнув у вікно, де вечірню Прагу заливало золочене ліхтарне світло. — Мені не треба для цього жодного ритуалу, Аґато Станіславівно. Жодного дозволу.
— Так, але краще тобі все ж пройти цю ритуальну дурню. Непосвячені захисники ризикують не поладнати зі своїми силами.
— А ти ризикуєш пропустити перший тост на честь могутньої Вартової, тому ходімо!
«Здається, я божеволію, Доротеє. Писати тобі, їй-богу, стало моєю віддушиною після Златекової смерті. Адже ти не прочитаєш цього. Та мені треба комусь звірятися. Вони сказали, що я не можу нічого розголошувати. Тільки так усе спрацює. Відьми, Доротеє! Вони пообіцяли мені врятувати дитину...»
Варта відклала лист і закусила ніготь на великому пальці.
Коли наближався світанок, а сон усе не приходив, вона виборсалася зі Златанових напрочуд міцних обіймів, розтерла шию, затерплу від лежання на його руці, і повернулася до листів Меделіни, що ставали все більш химерними. Вона не знала, що виросте з тієї «краплі любові», про яку обмовилася Душанка, та, коли дотики Златана перестали будити бажання знищити його і ще кілька днів минуло у відносному спокої, Варта зрозуміла, що навіть із краплею почуттів ці обійми повертають їй рівновагу. Тож гріх не скористатися шансом.
Матір Златана й Амброза продовжувала писати своїй подрузі навіть після її загибелі — можливо, вона справді була несповна розуму. Але згадки про дитину й відьом примусили чаклунку уважніше вчитуватись — адже там, де йшлося про Амброза, мало би йтися і про викрадення артефактів.
«Прокляття, яке вбило Златана, Доротеє, справжнє. Наш старший теж піде цим шляхом. Таке миле дитятко — а я вже бачу його смерть. Якщо обіцянка відьом... — Меделіна закреслила останнє речення. — Відьми казали, що не дають гарантій — я дізнаюся про все тільки після пологів. Златан уже не побачить очей свого другого сина. Якщо відьомська допомога не спрацює, то я приведу на цей світ ще одного смертника».
Лист вислизнув із пальців і впав на підлогу, до інших конвертів і паперів загиблої чаклунки. Варта схопила його й перечитала ще раз. Ні, помилки не було. Златанова матір писала про свого другого сина. Про Амброза, котрого народила від іншого чоловіка, аби уникнути прокляття. Принаймні так думали Амброз, Златан і всі, втаємничені в цю історію. Так думала й Варта. До цієї миті.
«Ні, — озвався внутрішній голос. — До тієї миті, коли він узяв у руки справжній артефакт, а той не залишив опіків на шкірі».
Дівчина склала лист навпіл і сховала до сумки, де носила кинджал. Вона притулилась у вітальні під стіною і спостерігала за тим, як апельсинове сонце повільно викочується вгору над кирпатими дахами й древніми шпилями. Серце стрибало, ніби після довгого забігу. Чаклунка вирішила, що треба дочитати всі листи, перш ніж озвучувати братам Богумінам теорію про те, що вони — рідні. Обидва — повноправні спадкоємці Вартових.
Проте щось ізсередини смикало і благало забути про цю інформацію. Це щось хотіло, аби Златан був єдиним спадкоємцем, єдиним магом, який може розділити з нею вагу майбутньої ролі. Утім, Варта знала, що жодна сила не змусить її тримати це в таємниці.
— Маріан порадив мені остерігатися кровопивць. У їхньої братії дуже добре розвинуто вміння й бажання мститися, — повідомив Златан після дзвінка румунського судді. — А я ж зняв скальп із їхнього могутнього «принца».
— Що ж, тоді до замку Дракули ми найближчим часом не поїдемо, — відповіла Варта, поглинута приготуванням ранкової кави. — Але хіба Маріан не згадував, що сила цього принца перевищувала вміння середньостатистичних тіньових? А ти самотужки зміг дати йому відсіч.
— Ремарка: принц зіткнувся зі мною сам на сам. Ремарка номер два: він вважав, що я конаю від рани, і не очікував зустріти Вартового. Останню сотню років у Конгломераті не було тих, хто вмів здирати тіні. Певен, кровопивці чудово знали про це і користувалися широкими можливостями на повну.
— Можливо, все вляжеться, і ми з ними ніколи більше не зустрінемось. Адже ті панове вельми бояться магії, а ми двоє для них узагалі — страшний сон, — кинула Варта, щиро сподіваючись, що буде саме так. — До речі, посилка від Дикорослої прибула — я зганяю на пошту й нагадаю Карафці про обіцянку знайти артефакт.
— Гаразд. Тоді зазирну в міський архів після конгломератного збіговиська. Пошукаю Доротею, — Златан клацнув пальцями і ривком просунув руку до пройми жилетки. — Не можу дочекатися, щоби дізнатись, як там угорський суддя, — усмішка мага на мить блиснула вищиром. — Бувай, нехороша моя.
На щастя, послання Меделіни Богумінової до своєї покійної подруги ставали коротшими й коротшими, мовби її підганяв час. Або потреба писати покійниці втрачала сенс. Чаклунка побіжно розповіла про те, що Амброж народився здоровим і сильним. Що вона вирішила назвати його таки «Амброзом», бо зважила на мелодійність звучання і на протилежність цього імені «золотому» Златанові. Що вона дуже рада.
У наступному листі Меделіна розповіла, як проходила обстеження — лікарі підтвердили діагноз.
«Раніше не було підозр, люба Доротеє, бо раніше й цієї повільної — чи то пак надто швидкої смерті не було в моєму тілі. Та я тішуся невимовно. Бо слова відьом виявилися правдою: Амброжекові не загрожуватиме прокляття! Він виросте і, на відміну від Златана, матиме спокійне, хороше життя. Відьми казали, що тільки-но їхній чар спрацює, прокляття вийде з його тіла — і ввійде в моє найбільш смертоносною силою. І сталося! Сталося! Лікарі кажуть про кілька місяців, щонайбільше півроку. Та жодна сила не змусить мене лежати на осоружному ліжку, обтицяною крапельницями, і вмирати там під співчутливими поглядами. Я своє зробила, Доротеє. Залишилося сховати артефакт. Тут я знаю, що найпевніше вдіяти. Та мої слова до тебе теж треба сховати. Я хочу, аби вона жила — ця історія, правда, якої не знатиме ніхто. Закляття запечатує мої вуста, а відьми, відьми, Доротеє, не люблять, щоби хтось озвучував їхні таємниці. Тож хай вони мої слова й бережуть. Ніколи ж не знаєш, куди заведе поворот Колеса Долі...»
Дорогою до пошти Варта вкотре прокручувала в голові прочитане. Обставини самогубства Меделіни відкрилися раптом із зовсім іншого боку. Про артефакт вона нічого більше не написала, але дівчина відчувала, що здобула в цих листах щось значно важливіше для Златана — і для Амброза.
— Послухай, Карафко, чи є якийсь спосіб, щоби зняти прокляття з дитини й передати його матері? — спитала чаклунка, коли відьма зателефонувала щодо ритуалу.
— А ти що вже задумала? — з підозрою спитала відьма. — Ну, на прокляттях я не знаюся, на трутах лишень. Та думаю, що таке можна здійснити. Коли хто готовий узяти на себе вагу біди, то спосіб передати її зазвичай знайдеться. Була б охота... Ждемо тебе нинька, тож приходь!