У знайомому місці на вузькій Карловій вулиці Варта глипнула вгору — на балконі незмінно сиділа, подавшись уперед, скульптурна князівна, одна з трьох сестер-засновниць Праги. Коси, такі схожі на Карафчині, обрамляли її замислене обличчя. Химерна думка пробилася крізь пелену думок, і дівчина набрала Амброза, бо вже давно хотіла уточнити в нього одну дрібницю.
— Н-ну, я точно не пригадую, — відказав Златанів брат на питання, коли три сестри приєдналися до празької тусівки. — Вони просто колись з'явились у нашому місті після літа... Ти ж знаєш, відьми завжди ближче до природи живуть. Може, вони з Карлових Вар перебралися, бо їх тамтешні середньоази дістали? Там геть зашкварне засилля «руссо турісто»!
— Може, — погодилася чаклунка, намацуючи нитку в підсвідомості, яка вислизала й не давалася в руки. Нитка вела до тієї ночі, коли Віслав її вбив, але незмінно обривалася.
— Коли Бру вперше прийшла на збори, я тоді ще примітив її — вогень-дівчина ж! — зареготав маг. — Ну і я такий до неї хотів підкотити трохи. Спитав, як звуть і все таке. А вона мені: як зветься отой потічок знадвору?
— Потічок? — здивувалася Варта.
— Ага-ага. Ти, може, й не бачила, він на Новому Світі тече. Брусницею зветься. То я їй це видав, а вона повела плечима, зиркнула на мене так... отак, як вона лише вміє! А далі заявила, щоб звати її Брусінкою. Така історія. До речі, про Новий Світ: приходь увечері на гулянку. Натка й Ґлефка за тебе вже питалися.
...— О, так-так, ми раніше жили неподалік Праги, на природі. Там іще гарні скелі були, — бадьоро пояснила Карафка, коли Варта розпитала її про попереднє місце проживання.
Надвечір вона занесла до Душанчиної кав'ярні посилку від Дикорослої. Львівська відьма дбайливо доклала до трав кілька шоколадок, які чаклунка вирішила теж віддати сестрам як подяку за допомогу.
— То що ж — теперка чекаємо сходу місяця. А так-то ми готові, — потягнулася Карафка. — Душа тут, Бру скоро прийде — втрьох легше.
— Лібуше, слухай, — дівчина всміхнулася, називаючи зіллєварку старовинним іменем із її візитівки. — Пригадуєш, ти казала, що відьми лише живе можуть знайти?
— Ага, — та хитнулася на стільці.
— Що навіть старший шабаш не хоче братися за пошук артефактів.
— Ага. Алея...
— От і я про це! Ти ж не відьма, Лібуше Крокова, — Варта примружила очі й уважно подивилася на застиглу дівчину, яка перестала балансувати на стільці. — Жодна відьма не рвонула б сама викрадати щось в алхіміків. А я не мала би вижити після Віславової отрути...
Чаклунка тепер пригадала-таки ніч власної смерті, що доти ховалася в тумані. Туман закривав від неї власне тіло і двох відьом, котрі схилилися над ним і говорили, що Вартова померла, що Вогонь не врятував її. Щось сталося потім... Щось повернуло її — але то була не сила простої зіллєварки.
— Що ти там кажеш, дитя? — Брусінчин голос, що лунав від вхідних дверей, змусив Варту всміхнутися ще ширше.
— Збираю картинку докупи, Бру! Іди до гурту. Саме розповідаю, що моя найліпша подруга, Дикоросла зі Львова, трохи вміє ворожити, — вела чаклунка далі. — Але чітких видінь у неї не буває — лише туманні натяки, які можна трактувати по-різному. Геть не так, як у Душанки. Так само нікому не під силу говорити з мертвими чи повертати когось із того боку, як умієш ти, Бру. А ще навіть славний глава темних поняття не має, коли й звідки ви троє тут узялися. Ви ж не з шабашу, правда?
Троє відьом зібралися поруч і дивилися на Варту чи то з острахом, чи то з очікуванням.
— Тебе звуть Казі, — повернулася Варта до Душанки, відчуваючи, як шаріються щоки від гарячого напою і неймовірного здогаду, який вона зважилася озвучити. — Казі-цілителька, Казі-пророчиця. Бру у нас... Тета? Та, котра торкалася невидимого світу й говорила з духами по той бік. Ну і третя. Лібуше-засновниця. Вона ж найбільш буремна Карафіят. Я прочитала вашу легенду. Як ви й просили.
— Ти диви, — Карафка, блимаючи великими очима, схопилася зі стільця. — А дівчинка здогадалася!
— А спробуй не здогадайся, коли ти їй свою візитку під носа тицьнула! — Брусінка смикнула плечима і закасала рукави. — Піду посуд помию, бо поки той місяць іще зійде...
— Це я сказала їй легенду прочитати, — усміхнулася Душанка. — От, Вартова справді бачить більше! Вона навіть мою вивіску зачаровану помітила першого ж дня.
— То ви не почнете мене переконувати, що я помиляюся? — сторопіла Варта, котра не очікувала ані згоди відьом, ані такої спокійної реакції. — Хіба це не таємниця? Тобто... ви ж мали померти давним-давно. Як це, в біса, працює?
— Ох, Варто... — Карафка простягнула до неї руки й усміхнулася ширше. — Ми не мертві, я тебе запевняю. Ми належимо цьому місту і ніколи не покинемо його, поки стоїть Град.
— І так, це таємниця, — додала Душанка. — Утім, ми дуже хотіли, аби ти здогадалася. Бо розповідати про це самим — не вільно. Але в цьому світі завше справджується те, у що віриш. Нам для життя теж треба трохи віри.
— Чула б ти, як Амброжек гарно розповідає легенду про сестер-засновниць туристам! — кинула із задньої кімнати Брусінка, подзвонюючи посудом. — Аж заслухатися можна.
— Але переважно вся любов дістається найбільш відомій Лібуше, — зауважила Душанка.
— Так то любов туристів, а не Амброжека, — у голосі Брусінки промайнули знущальні нотки.
— Але слухай, — Карафка подалася вперед. — Якщо ти ходитимеш і розповідатимеш усім про нас, тобі ніхто не повірить!
Варта не встигла відповісти, бо телефон озвався рінгтоном, обраним саме для Златана: «Dont get to close, it's dark inside, it's where my demons hide...». Пісня нагадувала про історію з демоном та Гру у Львові.
— Привіт, нехороша моя, — голос чеха лунав збуджено й радісно. — Вгадай, що сталося!
— Ти зустрів Доротею Богумінову дорогою зі зборів Конгломерату? — зіронізувала чаклунка.
— Краще! Берток зняв свою кандидатуру!
— Якого світлого?! — Варта зістрибнула зі стільця і вибігла в першу кімнату кав'ярні, а тоді надвір, щоби поговорити з чехом без свідків.
— А такого! — Златан залився сміхом. — Дядько, звісно, про це не розповідав, але я зустрів одного нашого світлого знайомого, якому вдалося разом з Аланом поговорити з Бертоком і переконати його вийти з перегонів.
— Переконати — це дай угадаю... — Варта ледь не застогнала, пригадуючи вміння світляного кандидата. — Спочатку їм удалося виснажити Бертока, а потім використати Віславову силу і відрізати його від магії, як він зробив зі мною? А потім, мабуть, під страхом розправи витягти з нього обіцянку зробити це?
— Якось так усе й було, — безтурботність у голосі мага звучала надто яскраво.
— Ошизілий Віслав долучив до цього Алана? Хочеш, аби ще одного з цієї сімейки вбив твій дядько? — Варта не поділяла Златанової радості.
— Нічого він не зробить. День до виборів. Загалом, я в архів. Задля цього навіть зі зборів утік швидше, бо сьогодні засідатимуть до ночі. Кидаю тобі адресу — складеш компанію?
— Уже їду, — ствердно відказала дівчина, перехоплюючи волосся зав'язкою.
Відьми пообіцяли повідомити її, щойно проведуть свій ритуал та визначать, де ж захований другий артефакт. Варта попросила розповісти про життя трьох міфічних князівен під час наступної зустрічі, і Брусінка запевнила, що багатовікова історія точно зачекає ще день-два.
Вечір падав швидко. Варта дивилася на помаранчеві відблиски на шибках, поки Златан домовлявся на прохідній архіву — чи, точніше, зачаровував працівників, аби пропустили їх без проблем у неробочий час й без необхідних папірців.
— Я навіть знаю, що нам потрібне, — чех швидко клацав щось на робочому комп'ютері пані з прохідної, котра дивилась повз мага відсутнім поглядом, цілком заворожена його силою. — Мені вже доводилося якось шукати тут інформацію про Амброза, коли я хотів упевнитися, що ми справді родичі.
— До речі, про це... Я знайшла в листах твоєї матері дещо несподіване. Ти оціниш.
— Я слухаю, — пробурмотів Златан, не відриваючись від екрана комп'ютера.