— Вона віддала ту скриньку відьмам на зберігання і напакувала своїми листами, бо там містилася розповідь про її таємні справи з шабашем.
— Я дуже радий. Ближче до теми, — він покликав Варту й першим прослизнув у вузькі двері, за якими темрява і сухий запах паперів одразу пригасили важку спеку, мовби запрошуючи в інший, тіньовий вимір. Високі стелажі тягнулися вглиб довгої зали. Жалюзі майже не пропускали помаранчевого призахідного світла знадвору.
— Отож... — чаклунка стишила голос. — Твоя матір використала допомогу відьом, щоб забрати собі прокляття Богумінів і врятувати свою дитину. Амброза.
— Йому не загрожувало прокляття.
— Загрожувало б. Він — не позашлюбний син, Златане. Він твій рідний брат. Меделіна вирішила піти на ризик, але дати йому життя. А потім сама вона...
— Вибач, але ні, — маг спинився і, не озираючись на Варту, пробіг пальцями по товстих папках, вишукуючи потрібну. На кінчиках його пальців горіла тонка павутина, світла якої вистачало саме на те, щоб роздивитися написи. — Меделіна була егоїстичною та самозакоханою особою. У нас із Амброзом мала різниця у віці. Тобто вона... вона завагітніла ще за життя мого батька. Не посоромилась. Викрала артефакт — ти це бачила. А потім покінчила з собою... Усі родичі згадують її як шалену й бездумну особу. Та Меделіні було цілковито начхати на нас!
— Припини, — чаклунка глибоко вдихнула і пригасила темряву з усіх сил. — Припини. Вона написала свою справжню історію в листах. Твоя мати забрала собі прокляття Амброза і захворіла внаслідок цього. Вона покінчила з собою, щоб не вмирати повільно та в муках. Та не могла відкривати цього нікому через домовленість із відьмами. Я вірю в це.
— А я ні.
— Тоді чому твій брат бачить тіні й може спокійно торкатись артефактів? Чому вони не реагують на нього, як на Меделіну?
— Звідки мені знати, — Златан знітився, але вперто не відривав погляду від паперів. — Варто, якби я знав достеменно, як працюють ці артефакти, як працює наслідування сили і куди взагалі все це котиться... О! — він дістав одну з папок і почав швидко тремтливими пальцями перебирати пожовклі від часу папери, сховані в ній. — Краще допоможи мені й пошукай пафосну схему родини Богумінів ось у цих завалах, — він тицьнув їй у руки другу папку. — Свідоцтва про шлюб чи смерть теж знадобляться. Якщо кажеш, що ця Доротея померла.
— Як можна бути таким довбнем... — пробурмотіла чаклунка, смикаючи за шнурівки папки.
— Просто припини, — відказав Златан. — Я розумію твоє бажання. Але не треба приписувати моїм батькам надзвичайно благородні цілі. Ніхто не стане щасливішим від цього.
— Навіть Амброз? Котрий усе життя усвідомлював, що він — пляма на історії вашого благородного роду? Котрому довелося жити з чужими людьми, без жодної рідної душі поруч?
— Не драматизуйте, Аґато Станіславівно. Амброзові чудово живеться. Його всиновила хороша сім'я, з якої він самовільно втік. Але тепер мій родич — глава темних, який має повагу всіх у місті, навіть світляків... Ти диви, а вона таки існувала, твоя Доротея! — Златан рвучко вийняв один із папірців і присвітив сильніше. — Судячи з цього документа, Дорота Богумінова мала право власності на половину дому. Інша половина дісталася її сестрі... Грабінці Богуміновій.
— Адреса? — Варта схилилася над документом, шукаючи в старих карлючках потрібні дані.
— Я знаю її, — Златан хрипко розсміявся. — Грабінка, Варто. Це чеське ім'я.
— Та вже здогадалась.
— Але його власниця дуже любила все іноземне. Тому завжди казала нам називати її по-іншому. Графинею.
— Адресу я оце тобі скинула, — торохкотіла по телефону князівна Лібуше, геть невідповідно до свого колись аристократичного статусу. — Але вона непевна. То може бути не зовсім там, а десь поруч. Твій цвіт папороті, здається, якийсь зіпсований!
— Дякую, ми негайно перевіримо! — відповіла Варта на ходу, бо вони зі Златаном уже поспішали до дому Графині.
Адреса, яку скинули відьми після ритуалу, вказувала приблизно туди, де й був дім Златанової родички, хоча князівна казала, що результат непевний. Та біля маєтку простягався великий парк — чим не місце для сховку?
— Цікаво, чи є хоч один родич, який не намагався зіпсувати тобі життя? — зіронізувала Варта.
— Немає, — Златанів голос бринькнув гіркотою. — Пригадуєш безглузде вбивство моєї тіні? Після приїзду сюди?
— Ще б пак, — чаклунка скосила погляд на магове лице. — Незабутній вечір узагалі.
— А пригадуєш, як ми впевнено вішали це на скривджених алхіміків під патронатом судді Желібора?
— Ага. Утім, Алан нещодавно запевняв, що Дана — алхімея, яка «нагородила» мене Сакре Кьор, — ніколи не опустилася б до того, щоб напасти на тебе. Мовляв, її єдиним бажанням було отримати вибачення в обмін на звільнення від прокляття.
— Що ж, мабуть, так і було. Бо, знаєш, я скористався своїми правами судді, посмикав за кілька ниточок і дізнався, звідки витікала вся та історія. Як виявилося, сам підставився: дід мій, славний екс-суддя, ще з літа уважно стежив за моєю діяльністю, хоч і на відстані. Тож коли я на родинних зборах гонорово заявив, що суддею не став і не стану, хтось із присутніх негайно переказав це дідові. А він скористався своїми зв'язками — зв'язки живуча річ — і вирішив, що було б незле мене прикатрупити. Нема недоторканності — нема й проблем для вбивць. Ось і вся історія. Не можу винуватити численних родичів у тому, що вони більш прихильно ставляться до мого предка, але... — Златан стиснув губи.
— Мудаки, — смачно протягнула Варта. — А ще заливалися про халявні мерседеси та путівки на Мальдіви!
— І не кажи. Часом думаю: що менше родичів, то більше шансів вижити в цьому світі.
У темряві нічного парку дівчина виразно відчувала його бурхливу ауру, що вже набула рис суддівської величі, проте хвилювалась, як море в шторм. Ніч упала безмісячна, а паркові ліхтарі, як на зло, не горіли. Тому Златан трохи підсвічував кишеньковим ліхтариком, щоб не витрачати чародійних сил. Варта й сама відчувала шалену потребу підживитися, але вирішила знайти собі жертву після відвідин дому Графині.
— Пане суддя чеський? — голос пролунав невпевнено, але чех невловимим рухом знизу вгору підняв щити. Його пальці пірнули в рукавички.
Варта машинально озирнулася, шукаючи аури магів, які могли наближатися з паркових тіней, — але вони не ховалися. Чаклунка сприйняла це як добрий знак.
Попереду зблиснув ліхтар у руці високого чародія в сірому костюмі.
— Суддя угорський терміново викликає вас, — повідомив той уже певніше, коли роздивився Варту й Златана.
Його сухорляве лице, вихоплене світлом, здавалося сірим, як і костюм.
— З якої причини, Болдіжаре? — Златан автоматично задер голову й розправив плечі, від чого здавався вищим.
— Він не повідомив, — голос угорського правлінця, в якому Варта впізнала похмурого Бертокового заступника, звучав рішуче.
— Це не зачекає до завтра? — чех постукав пальцем по годинниковому циферблату. — Скоро північ.
— Ваша присутність необхідна.
— Прекрасно, — Златан скрипнув зубами. — Дякую за інформацію. Я прибуду на зустріч, щойно завершу приватну справу.
— Ви повинні піти з нами негайно, — втрутився один із Болдіжарових супутників. Усього їх було четверо.
— Ви не плутаєте своїх повноважень із моїми? — спитав Златан тоном, що не видавав роздратування, але вловити в ньому погрозу мав би кожен.
— Це вимога судді угорського, — не здавалися маги, котрі, вочевидь, як і їхній очільник, ще не розуміли, що Златан Богумін тепер насправді очолює чародійську Чехію.
— Тоді ось вам вимога судді чеського: геть з дороги. Я не звик повторювати, — відказав той, і Варті здалося, що аура Златана зараз роздушить її, а заразом і угорських чаклунів. Дівчина здивувалась, як це перше жовте листя ще не займається довкола.
Секунду чи дві напруга не спадала, але тоді угорці відступили на кілька кроків. Златан схопив Варту за зап'ястя і проминув Болдіжара різкими, впевненими кроками. Ніхто їх більше не спиняв.