— Швидше, будь ласка, — попросила Варта водія, називаючи адресу Карела Дворжака, й відкинулася на м'яке сидіння, пропахле хімічною м'ятою.
Ніч обіцяла бути важкою. Угорці, які захопили правлінців із членами суду. Кровопивці, які взялися бозна-звідки й напали на дім Горачеків. Якби тільки на нього...
«А коли ви розберетеся з першими й другими, прийде час заявити про знайдені артефакти, — нагадав внутрішній голос. — Тоді ви зі Златаном нарешті дістанетеся мети».
— If I can live through this, if I can live through this... — Варта ледь чутно наспівала слова улюбленої пісні. — I can do anything.
Дім Горачеків зустрів тишею.
Златанові це одразу не сподобалося. Тиша означала, що все вже позаду. Проте він мусив дізнатися, що тут сталося. Тому прослизнув за ковану хвіртку, обійшов дві клумби і спинився біля дверей. Світла всередині не було. Крізь прочинені двері чорнів коридор.
Златан вирішив не заходити. Натомість обійшов дім, вслухаючись у відзвуки аур довкола. Телефон завібрував.
— Я вже тут, — видихнув маг.
— Спускаюсь, — прошурхотів голос у відповідь.
Тієї миті заскрипіли металеві сходи, що піднімалися збоку дому до недобудованого ще балкона — і на дах.
Чорнявий маг швидко спустився й зістрибнув на землю. В одній руці він стискав телефон, в іншій горіли іскри вогню, пробігаючи полисками на темному волоссі, яке змокріло від поту і налипло на чоло.
— Дві хвилини. У нас тут угорська фракція приїхала на вибори подивитись і принагідно сказилася.
— Ну ти й поспішав. Якби вони хотіли мене вбити, то я би вже був мертвим, поки дочекався б тебе, — буркнув Лукаш.
— Якби вони хотіли тебе вбити, то зробили б це швидше, ніж ти дотягнувся б до телефона, — відрізав Златан. — Що тут сталося?
— Мама з братом поїхали на гостину. Ми з батьком вечеряли. Тоді — вибило світло. Я пішов до щитка. Далі... — Лукаш здригнувся всім тілом. — Я побачив їх із вікна. Вони оточили весь дім. Не троє, як попередні. Ні. Цілий шалений натовп...
— Натовп — це скільки? Точніше.
— Десятеро... Чи п'ятнадцятеро. Я, знаєш, не дуже мав змогу їх рахувати.
— Так, ти ж тікав на дах.
— Заткнися, суддя недороблений! — спалахнув онук хранителів. — Вони забрали мого батька. Я не встиг нічого...
— Сказали щось?
— А ти помічав за ними особливу любов до спілкування? Я — ні. Гадки не маю, що їм треба. Вони ж не вб'ють представника правління?.. Ти в нас велика влада. Скажи мені щось достеменне.
— Не вб'ють. Вони цінують чародійську кров... — Златан відчув, як чорнота накочує на нього, нагадуючи про полон у кровопивць і про попередження румунського судді, яке він не сприйняв надто серйозно. — Маріан підозрював, що це станеться. Адже чеська фракція, шляк би її трафив, уклала з кровопивцями угоду — і порушила її. От вони й прийшли помститися.
— Ви йдете зі мною, — заявила Варта з порога, коли двері їй відчинив сам Дворжак. — Іменем Вартової наказую, — додала рішуче. — Інакше я не гарантую, що ви доживете до ранку. Кровопивці в місті.
На заспаному обличчі чеського правлінця майнули подив і роздратування.
— Тарновецька, ви розумієте, що верзете?
— По-перше, для вас не Тарновецька, а Вартова Конгломерату. По-друге, я б залюбки дозволила кровопивцям випити з вас усю кров. Але днями склала клятву захищати всіх магів, темних і світлих, навіть якщо вони виродки останні. Тому ноги в руки і ходу звідси. До вашого дому прийдуть. Вони побували в Горачеків. Ми ще не знаємо, скільки їх.
Варта пообіцяла собі, що хрясне дверима, якщо Дворжак спробує нахамити знову, проте він подивився на неї ще кілька секунд і стомлено кивнув.
— Я піду з вами. Гаразд. Але ви повинні все пояснити. І... куди ми?
Варта затнулася. Вони зі Златаном не знали, де достатньо безпечне місце для магів, на яких полюють кровопивці.
— До Чернінського палацу, — вирішила вона, поки Дворжак зачиняв двері.
— Мені написав один із наших соратників, який опинився всередині. Кажуть, там неспокійно.
— От тепер ви це ще й побачите.
— Ви хочете дочекатися прибуття чеського судді і спілкуватися з ним? — крикнув Амброз. — Бо я пропоную вам припинити цю дурню і вшитися звідси, поки цілі.
— Ми не поворухнемося, навіть якщо почнеться землетрус, — хвацько вигукнув із-за імпровізованих барикад один із молодших угорців. — Нагадайте тим, у палаці, аби краще не рипалися. Судді не судді, а варто їм торкнутися павутини — і все тут бабахне так, що...
Амброз зціпив зуби. Його погляд ковзнув на екран мобільного. Чеський суддя, якого так вимагали угорці, все не з'являвся. Новоспечений Вартовий зірвав на ноги кого зміг, проте розумів, що силою йти вперед не варто: надто ризиковано, коли довкола палацу чутливий до магії бар'єр. Наче він реагує лише на те, що всередині. Але хтозна, які ще вигадки є в угорців під рукою. Залишалося чекати, не спускаючи з них очей.
Як на зло, Лукаш не відповідав на дзвінки. А він міг би штурхнути батька: присутність правлінців справила б на угорців більше враження, ніж купка молодих магів та алхіміків. Ще й від полонених у палаці жодної користі.
— Вони що — хочуть, аби Златан самостійно ухвалив рішення про повернення угорця до списку кандидатів? — спитав Алебарда, котрий тільки-но прибув із сестрами й поглядом профі оцінював, де в химерному плетиві магії суперників, що охопило палац, ховаються найслабші місця. Місця, які можуть не витримати, якщо все вийде з-під контролю.
— А біс його знає, чого вони хочуть! — огризнувся Амброз. — Але жоден мадяр, який думає щось підірвати в моєму місті, звідси не виїде... О, нарешті! — він схопив телефон і всміхнувся до Вартиного імені на ньому. — Алло, ти провалилася десь чи що?..
Алебарда зміряв поглядом стіну палацу.
— Наґінато, — покликав він і нетерпляче пробурмотів: — Вони наклали закляття, що не дозволить найсильнішому з суддів застосувати свою магію, поки він усередині. Але ми — ззовні. Треба відмежувати зону вибуху. Про всяк випадок.
Чорнява алхімея вперла руки в боки і примружила очі, оцінюючи масштаби робіт.
— Ти думаєш, я ношу з собою валізу крейди, коханий? — хмикнула вона.
Алебарда наїжачився: «коханим» дівчина звала його у двох випадках. Зараз це точно була не шалена пристрасть.
— Богумін щось придумає. Але поки що ми самі за себе. Треба інших покликати.
— Привіт, дорогі друзі. Ми в смертельній небезпеці. Не хочете витратити цю ніч на те, що потенційно закінчиться для всіх присутніх сумно? — Наґіната посміхнулась. — Уже телефоную. Відправлю Кузу по мою валізу крейди. Тут роботи до ранку...
— До ранку все вирішиться. Мабуть. Вартові мають втрутитися.
— Тоді я не заздрю угорцям. А ти Алана набери. Він може приволокти натовп своїх, — нагадала Наґіната.
Алхімік стенув плечима. Йому не хотілося залучати світлого главу, але, коли ставки стали високими, вже не йшлося про світло і темряву — Алебарда розумів це чітко, тому потягнувся по телефон.
Варта застигла й вилаялася під носа. Вона хотіла б радше зустріти натовп кровопивць, аніж Бертока. Але той уже чекав на них із Дворжаком наприкінці алеї. Рятівних поворотів не було.
Дівчина підняла щити і рішуче пішла вперед, нагадуючи собі, що слово Вартового співмірне зі словом судді. Хоча внутрішній голос сторожко нагадував, що для угорця це не означає нічого.
— Незвично бачити вас разом, — сказав Берток замість вітання.
— Боюся, ми маємо справи, пане суддя, — відповіла чаклунка і вирішила одразу піти в атаку: — Вам я раджу негайно відправитися до Чернінського палацу і припинити свавілля власної фракції.
— Негайно? — очі Бертока звузилися. — Свавілля фракції? Дівчинко, а ти не помилилася із заявами?
Варта спалахнула, чіпляючись за темряву всередині себе. Аж тут її увагу привернув рух позаду: кровопивці наближалися — нечутні, як і завжди. Тільки укол десь глибоко всередині повідомив про їхню присутність. Паркові тіні стали густішими, а звуки відступили, ніби хтось затулив Вартині вуха.