— Дано, з мене плата. Допоможи їй, — Амброз стиснув плечі алхімеї. — Часу в нас нема.
Дівчина вирвалася й мигцем зиркнула на Варту. Чаклунка розуміла, що її впізнали: гнівний погляд, спалах аури, стиснуті губи.
Вона інстинктивно напружилась і хотіла вже сказати Амброзові, щоб не марнував часу, коли алхімея присіла поруч і вимогливо спитала:
— То що з тобою? У мене теж часу нема: Алан оголосив терміновий збір біля Чернінського...
— Нога. Права, — Варта спідлоба подивилася на алхімею. Та вже блукала пальцями довкола пораненого коліна й змушувала ногу згинатися й скручуватися, пробуджуючи спалахи та ниття.
— Зв'язки мовби хтось силоміць розривав, — Дана видихнула і дістала крейду з уже знайомого Варті кулона. — Тобі треба бігати сьогодні, так, пітьмава?
— Так.
— От чорт. Оце завдання. Смію завважити: краще би ти вмерла від Сакре Кьор. Ти й та відьма, у серці якої не живе ні краплі любові, бо закляття від неї відбилося, як від щитів судді.
— Дано, — Варта зціпила зуби. — Відьма не хотіла нікому смерті. І я теж.
— Чи не забагато честі для тебе, пітьмава: хотіти чи не хотіти комусь смерті? — руки алхімеї рухалися, вона вже креслила щось. — З чого це взагалі пітьмаві вирішують, кому жити? Бо в Грі перемогли?
— Ви не кращі, Дано, — видихнула Варта, пригадуючи незліченну кількість сутичок зі світлими, що супроводжували її все життя.
— Не хочу слухати ніяких виправдань... — вона кашлянула й продовжила холодним діловим тоном: — Слухай, у тебе дуже неприємний розрив. Я зроблю підтримку й зафіксую все так, що ти зможеш рухатися, як звично. До ранку, не довше. Потім коліно не витримає. Готуйся до болісних постефектів. Ти мене ще довго проклинатимеш, але, смію зауважити, ніхто в цьому місті не виконає цього закляття краще!
Варта кивнула. Біль, який прийде згодом, не лякав її, поки на волосинці висіли Златанове життя й чаклунські вибори. Схема заклинання розросталася розчерками Дани. На все знадобилася тільки одна безцінна хвилина.
Варта побачила Златана, щойно вони з Амброзом звернули з вузької вулиці, що вела вниз, до палацу. Сила нуртувала всередині, дорогою сюди зачерпнута так щедро, що кілька хвилин тремтіння в усьому тілі не влягалось. Але тепер павутина обвивала руки й не ризикувала розчинитися в найпотрібніший момент, як було під час минулої зустрічі з тіньовими. Чаклунка пробігла останні кількадесят метрів і, проігнорувавши вітання Наґінати, підлетіла одразу до мага.
— Маю до вас розмову, пане суддя! — випалила вона, хапаючи його за руки. — Термінову!
Дівчина потягла його вбік під допитливими поглядами присутніх, які добре помітили її поспіх і тривогу.
— Варто, де Дворжак? — одразу ж спитав Златан.
— Мертвий. Слухай... Слухай, тобі треба поїхати. Сховатися. Просто зараз. Чуєш? Негайно.
— Чую. Але не зовсім розумію.
— Кровопивці вирішили вбити тих, хто вбив їхніх родичів. Не просто забрати в полон. Вони розірвали Дворжака в мене на очах. Ні я, ні Берток не змогли нічого зробити.
— Ти з Бертоком була?
— Довга історія... Він утік. І тобі треба тікати. Кровопивці рухаються дуже швидко. Я не знаю, скільки ще смертників у їхньому списку. Златане, я цілком серйозно. Забий на все. Берток не зміг їх пересилити, а ти знаєш, як він уміє пресувати. Хоча, може, він і не намагався, але...
— Варто...
Чех схопив її за плечі, і вона зрозуміла, що знову тремтить так, що зуб на зуб не потрапляє. Маг ще не сказав ні слова, а дівчина вже знала відповідь.
— Варто. Я — єдиний суддя, крім Бертока, який не в тому клятому палаці. Я не можу піти звідси. Не зараз.
— Ти — мій напарник, Златане, — знавісніло відказала дівчина. — Ти мені живим потрібен! Не суду чи правлінню, не празькій тусівці... Залиш ситуацію на Амброза — він поки що «Вартовий» тут, на Алана з Віславом — вони дадуть собі раду.
— Але угорці...
— Угорці блефують. Їхнє завдання — нав'язати суду свої умови або протримати суддів увесь день виборів у палаці, щоб не допустити голосування... Златане! — відштовхуючи відчай, Варта зазирнула в очі друга й повторила твердо: — Зараз, або нам кінець.
Маг підвів погляд над її головою, виглядаючи щось попереду, і прошепотів:
— Нам кінець.
Розділ 18
Довічна посада
Навала кровопивць прокотилася вулицею, як хвиля туману. Як химерна ілюзорна магія, що захоплює тебе швидше, ніж ти розумієш, що відбувається. Спостерігаючи, як вони наближаються, Варта інстинктивно схопила однією рукою зап'ястя Златана, а іншою — павутину. Бентежні й панічні думки пробігли в голові й розчинилися в гулкому дзвоні, який ширився зсередини.
«Зірвати їхні тіні».
«Не гасити вогонь».
«Не дати торкнутися себе».
«Не випускати руку Златана».
Варта добре пам'ятала, як Дворжак, зачарований голосами кровопивць, сам пішов до них, ніби на спів сирен.
«Не випускати руку Златана».
Усі довкола завмерли теж — здавалося, заціпеніння нападає на кожного, хто зиркне в бік кровопивць. Варта хотіла закричати про світло й вогонь, хотіла покликати Амброза — третій Пожирач їм необхідний. А натомість долала тиск і боролася з власним тілом, бодай щоб дихати, бо повітря здавалося важким і густим.
Кровопивці ковзнули повз них зі Златаном, здіймаючи куряву. Кілька поглядів-голок впились у Вартову й суддю, але раптом створінь відволікло щось інше. Вони простували до палацу.
— Там... — Златанів голос нагадував тріск криги. — Там... із чеської фракції... хтось причетний...
Він схопився за груди, мовби теж не міг набрати вдосталь повітря.
Варта сіпнулася вперед, але кровопивці випередили всіх. Вони нечутно й легко обійшли угорців та барикади, ковзнули, невловимі для плетив алхіміків, і розчинилися всередині, не торкаючись ні дверей, ні палацових вікон.
— Стіни їх не стримують. Вони зараз знайдуть свою жертву. Когось із чехів, — зачаровано прошепотів Златан. — Магія спровокує вибух. Адже ті, хто всередині, не очікують нападу і захочуть захиститися. Навіть випадково. Навіть інстинктивно. Магія, і... — чех вибіг на площу перед палацом і заволав: — Кровопивці всередині! Якщо спалахне іскра, кранти нам усім! Негайно зніміть закляття! Іменем суду і здорового глузду, виродки!
Його крик привернув загальну увагу. Кілька угорців висунулися з-за барикад ні в сих ні в тих. Варта могла б посперечатися, що живих кровопивць їм бачити не доводилося.
— На це потрібен час... — озвалися правлінці.
— То починайте! — гаркнув Златан. — Це наказ.
Він шарпнув рукавиці, поправляючи їх, і напружено подивився в бік палацу.
— Усі, хто не знімає закляття — геть звідси! — крикнула Варта, розуміючи, що в них є хвилина-дві, не більше, перш ніж кровопивці знайдуть своїх жертв усередині.
— Аге-ей! Вартова, не здіймай стільки шуму. Бо в мене у вухах дзвенить! — знайомий голос змусив дівчину напружитися.
Віслав наближався до них, позіхаючи, мовби щойно прокинувся. Підійшовши до Златана й Варти, він широко всміхнувся.
— Я від Аланека почув, що у вас тут повний триндець. І прийшов із власними планами, але так уже й бути — допоможу задля наших численних непорозумінь у минулому, — світлий маг позіхнув іще раз, прикриваючи рота долонею, а тоді різко розвів руки, спалахом енергії відштовхуючи і Вартову, й суддю.
Чаклунці здалося, що світ репнув навпіл. Світляк застиг із розкинутими руками, як розп'яття людського святого. На палац упала ледь зрима тінь, що нагадувала повітря над вогнищем — вона так само дрібно тремтіла і викривляла все, змушуючи очі сльозитися.
— Хвилини півтори я вам гарантую, — кинув світляк до угорських правлінців. — Устигнете зняти свою вибухову шмагію?