Вранці дівчина проклинала свою нестриманість подумки, бо в горлі пересохло, голова йшла обертом і холодна вода видавалася вершиною мрій могутньої Вартової, яка переживала наслідки першої ночі в Празі. Чех не збрехав: він не стримував її ні в чому, хоч інколи безмовно зводив брови, ніби питав: «А тобі не досить?»
Варта прокинулася під порепаною світло-блакитною стелею. Секундний порив «хто я, де я?» змінився усвідомленням того, що за вікном — приємно незнайомі будинки, стиснені докупи над тихою брукованою вулицею, а сонце стоїть уже доволі високо і стелиться променями по паркетній підлозі.
— Златане? — Варта виповзла з-під смугастої ковдри й відчула, як ниє рука, невдало придавлена уві сні.
Чеський чаклун не озивався. Дівчина підвелася з ліжка, відразу ж перечепилася через власні туфлі й вилаялась.
Тоді знайшла ванну, оздоблену потрісканими кахлями, не вписалася в низький одвірок і втупилася поглядом в очі свого розкуйовдженого відображення. Воно «потішило» слідами розтертої туші. На щастя, стійка помада залишалася там, де й мала бути, але губи від неї пересохли й потріскалися.
— Щоб це було востаннє, шановна Вартова, — пробурмотіла вона сама до себе, вмикаючи гарячу воду. — Інакше наш проклятий чех вирішить, що не варто мати зі мною справу.
—...А може, він уже так вирішив! — усміхнулася дівчина, коли знайшла на столі біля холодильника записку: «Буду ввечері. Відпочивай. Усе гаразд».
— «Усе гаразд», — уголос перекривила Варта. — Так, авжеж. Як завжди.
Проте коли головний біль почав покидати її, то й настрій став більш сонячним. Дівчина швидко нап'яла футболку і шорти замість зім'ятої важким життям вишневої сукні, відписала на повідомлення від батьків і Дикорослої, змусила себе з'їсти кілька канапок із сиром, який розм'як від спеки, але все ще не здавався підозрілим, і врешті вийшла зі Златанової квартири. До власного сорому, чаклунка не могла й пригадати, як учора вночі потрапила туди. Проте вірила, що пам'ять дбайливо позбавляє її моментів, яких треба соромитися.
Варта не встигла поцікавитись у Златана, де зустрічаються місцеві темні. Удома вона завжди знала, де шукати новин чи — у критичному разі — допомогу. Найчастіше відьми з молодшого шабашу із задоволенням приймали гостей у себе вдома, у квартирі з високими стелями, захаращеній травами й зіллями, запах яких надовго просочував волосся та одяг. Утім, Златан згадував, що нагода познайомитися з празькою темною тусівкою ще випаде — він мав там кількох знайомих, попри життя в роз'їздах.
За відсутності чіткого плану дій чаклунка розкошувала образом звичайної туристки й блукала навмання, часом зиркаючи на мапу в мобільному. Вулиці тяглися, помережані трамвайними коліями, і перепліталися в несподіваних місцях. Вони то рвалися вгору, то запрошували звернути кудись вузенькими сходами, під якими ховалися крамниці сувенірів, антикваріату чи крихітні продуктові. Рипіли дверима натицяні поруч магазини з барвистими вивісками, де часом пробігали знайомі слова, а літери вінчалися зверху дрібними галочками й паличками — Варта лише уявляла, як би це мало звучати.
Златанова квартира ховалась у тій красивій частині міста, що неподалік центру, серед історичних кам'яниць із червонястими черепицевими дахами, маленьких кав'ярень і несподіваних поворотів. Але водночас вузька й тиха вулиця віртуозно оминала популярний маршрут до замку чи старого міста, куди, здавалося, тяглися всі шляхи й невпинні потоки туристів.
Чаклунка перетнула кілька вулиць, пройшлася під арками повз численні сувенірні й «Макдак», перш ніж вийти до незнайомої залюдненої площі. Там вона скосила погляд у бік зеленої вивіски кав'ярні. Дикоросла вже тричі встигла написати, що в усіх повинне бути фото з тамтешньою чашечкою, яку прикрашала хтива на вигляд русалка з роздвоєним хвостом. Щодо русалки, то відьма була певна: її намалював особливо креативний людський дизайнер, якому пощастило перестріти річкового дракона.
— То бути чи не бути... — пробубніла Варта, згадуючи, який курс гривні до чеської крони, щоб орієнтуватися, чи кава в рамках її бюджету. Курс був майже один до одного. Златан, звісно, казав, що про фінанси поки можна не турбуватись — але залежати від онука судді не хотілося. Тим паче, що наразі вони обоє безробітні.
Із кав'ярні у Львові чаклунка звільнилась одразу після Гри і повертатися туди не планувала — врешті, перспектива працювати на чаклунське правління суттєво переважала перспективу робити колд брю. Варта шкодувала лише, що так і не встигла нормально познайомитися з колишнім співробітником на ім'я Еверест, з яким її пов'язала вельми химерна історія під час Гри. Але світлий алхімік залишився у Львові, а Варта, хоч і мала його контакти, не думала, що є сенс отак писати й запитувати про справи чи розповідати про свої празькі вакації.
— Агов, Тарновецька! — голос, що пролунав позаду, примусив дівчину інстинктивно насторожитись. — А я все думав, що мені сьогодні вищі готують!
— Пане Бертоку, — вона озирнулася й зустрілася поглядом з угорським суддею, котрий бадьоро наближався від трамвайної зупинки. — Не очікувала вас зустріти.
— Життя сповнене несподіванок, дівчино. Бачу, саме зараз чудова нагода запросити тебе покавувати, — Берток окинув площу поглядом. — Але треба забратися з цього сонцесяйного туристичного пекла. Спека так б'є в голову, що вбивати хочеться. Думаю, як молода темна ти мене зрозумієш, — він підморгнув і додав: — То кава? Я знаю місця.
Варта не стримала усмішку. Оце «Я знаю місця» надто нагадувало Златана в перші дні їхнього знайомства, коли він скидався на бравого голлівудського героя, якому горить справити враження.
— Пане Бертоку, якщо у вас немає на меті жорстокого вбивства, я із задоволенням складу вам компанію, — відповіла чаклунка жартома.
— Надто рано для жорстоких убивств, — смикнув плечима той. — Але день довгий. Прошу, крале, за мною.
Кав'ярня, яку обрав угорський суддя, складалася з пилюки в кутках, потрісканих кахлів на підлозі, трьох обшарпаних столів, глибоких, потертих старовинних крісел і пощербленого емальованого посуду. Забігайлівка ховалася в задній кімнаті довгого й вузького, як коридор у Златановій квартирі, магазину антикваріату. Перша кімната теж скидалася на коридор: двоє відвідувачів навряд чи змогли би там розійтися, не наткнувшись на шафу, коробку чи стелаж. Над входом висіла табличка «У Казі Крокової», але щойно вітер хитнув її, як надпис змінився на звичний для ока «Антикваріат».
— Тільки для своїх, — повідомив Берток, віртуозно оминаючи стоси книг, фігурні полички, репринти плакатів, запилюжені мідні свічники й коробки, заповнені довоєнними листівками з однобарвними марками та чорнильними підписами. — Власниця — відьма.
— Справжня чи ви її просто не любите? — зіронізувала Варта, адже серед звичайних людей слово «відьма» вживають здебільшого в недоброму значенні. Та й у магічній спільноті до зіллєварок ставляться неоднозначно: у них надто закрите коло, забагато зневаги до чоловіків і жодних навичок у магії, звичній для чародіїв і алхіміків.
— Ображаєш. Я би не повів тебе до простих людей, поки в цьому місті ще є справжні заклади темних. Вам, до слова, теж не завадить познайомитися. Зв'язки, знаєш, на деревах не ростуть. Треба триматися своїх.
Дівчина стримано кивнула, не зводячи погляду з судді. Попри показну прихильність Бертока, вона добре вловлювала його силу, помітно більшу за її власну. Небезпечний маг, якого краще не мати в списку недоброзичливців. До того ж суддя, безперечно, мав свої плани, і краще в них не вплутуватися.
Попри химерність місцини, кава тут виявилася гарною. У меню її знайшлось аж два види: з цукром і без. Відьма, котра принесла крихітні чашки, тепло привіталася з суддею. Гладеньке, умиротворене обличчя добре приховувало вік. Варті жінка представилася Душанкою і довго тримала її руку у своїй. Довше, ніж вимагало вітання.
— Казі — власниця цього місця? — спитала Варта, пригадуючи зачаровану вивіску.
— Запримітила-таки, а небагато відвідувачів звертають увагу... — губи відьми розтягнулися в усмішці Мони Лізи. — Ні, Казі — це міфічна принцеса. Сестра засновниці Праги. Можеш почитати про неї на дозвіллі.